Уильям Моэм - Розмальована вуаль

Вони сиділи на сходах маленької пагоди [30] Буддійський храм. (чотири лаковані колони й високий черепичний дах, над яким – великий бронзовий дзвін) і дивилися на річку, що ліниво зміїлася в бік охопленого моровицею міста. Їм звідти було видно його зубчасті мури. Спека нависла над ним, наче похоронне покривало. Але річка хоч і текла так повільно, та все ж перебувала в русі й сповнювала серце сумним почуттям тлінності життя. Все минає, і який слід лишає по собі? Кітті здавалося, що всі вони, всі люди на землі, наче ті краплі води в річці, що так близько одна до одної і все ж так далеко, пливуть безіменним потоком уперед, до моря. Коли все так швидко минає й ніщо не має великого значення, шкода, що люди, надаючи дрібницям абсурдної важливості, позбавляють щастя себе та інших.

– Ви бували в Гаррінгтон-Гарденсі? – запитала Кітті Воддінгтона з усмішкою в гарних очах.

– Ні. А що?

– Нічого, просто звідси туди далеко. Це там живуть мої батьки.

– Думаєте поїхати додому?

– Ні.

– Напевно, вам доведеться поїхати звідси за кілька місяців. Епідемія наче спадає, а з настанням холоду має взагалі припинитися.

– Мені буде мало не шкода їхати.

На якусь мить вона замислилась про майбутнє. Вона не знала, які у Волтера плани. Він їй нічого не розказував. Він був холодний, чемний, мовчазний і незбагненний. Дві маленькі крапельки в тій річці, що тихо пливли в бік невідомості, дві маленькі крапельки, кожна з них така особлива, але для стороннього вони нерозрізненні в потоці води.

– Пильнуйте, щоб монахині не почали вас навертати до своєї віри, – мовив Воддінгтон, лукаво всміхаючись.

– Їм своїх клопотів вистачає. Та вони цим і не переймаються. Вони такі приязні й добрі, але – не знаю, як це пояснити, – між мною й ними стоїть стіна. Я не знаю чому. Наче вони знають якусь таємницю, що докорінно змінила їхні життя, а я цієї таємниці не достойна. Це не віра, це щось глибше й… значущіше: вони живуть в інакшому світі й ми завжди будемо для них сторонніми. Щодня, коли за мною зачиняються двері монастиря, я відчуваю, що перестаю для них існувати.

– Я так розумію, це зачіпає ваше самолюбство, – відповів він насмішкувато.

– Моє самолюбство… – Кітті стенула плечами. А тоді, знову всміхаючись, ліниво до нього обернулася. – Чому ви мені ніколи не розповідали, що живете з маньчжурською принцесою?

– Що ці старі пліткарки вам нарозповідали? Я певний, що їм гріх обговорювати особисті справи працівників митниці.

– Чому ви так гостро реагуєте?

Воддінгтон відвів погляд вниз, а тоді вбік, через що здався присоромленим. Він злегка знизав плечима.

– Я цим не ділюся. Навряд чи це поліпшить мої шанси на службове підвищення.

– Ви дуже до неї прихильні?

Тепер він підвів погляд, і його негарне маленьке обличчя стало схоже на лице неслухняного школярика.

– Вона заради мене покинула все: батьківщину, сім’ю, безпеку та самоповагу. Вже минуло чимало років, відколи вона пустила все на вітер, щоб бути зі мною. Я відсилав її геть двічі або тричі, але вона завжди поверталася. Я тікав від неї сам, але вона завжди мене знаходила. А тепер я кинув цю безнадійну справу. Мабуть, бути мені з нею до самого скону.

– Напевно, вона таки кохає вас до нестями.

– Досить дивне це відчуття, знаєте, – відповів він, збентежено морщачи лоба. – Я не маю жодного сумніву, що, якби покинув її по-справжньому, вона точно наклала б на себе руки. Не через злобу в мій бік, а від безвиході, бо вона не хоче без мене жити. І це розуміння викликає в мені цікаве відчуття. Такі речі не можуть нічого не важити.

– Але ж важливо саме кохати, а не бути коханим. Людина не має вдячності до того, хто її кохає, – якщо почуття не взаємне, то це швидше тягар.

– Я не знаю, як це – кохати й бути коханим, – відповів він. – Мій досвід лише односторонній.

– Вона й справді принцеса з імператорської родини?

– Ні, це романтичні вигадки монахинь. Вона з однієї дуже знатної маньчжурської сім’ї, але вони, звісно, розорилися в революцію. Та однаково вона дуже поважна пані.

Він сказав це з гордістю, і в очах Кітті загорілася усмішка.

– То що, ви збираєтеся залишатися тут усе життя?

– У Китаї? Так. Що вона робитиме деінде? Коли вийду на пенсію, я куплю маленький будиночок у Пекіні й проведу решту своїх днів там.

– У вас є діти?

– Ні.

Вона зацікавлено на нього глянула. Дивно, що цей маленький голомозий чоловічок із обличчям, як у мавпочки, викликав у чужоземки таку несамовиту пристрасть. Їй було важко сказати, чому те, як він про неї розповідав, попри його недбалість і деяку непоштивість, створювало у Кітті таке сильне враження про глибоку й незвичайну відданість тієї жінки. Її це трохи бентежило.