Уильям Моэм - Розмальована вуаль

Зазвучали голоси, у будинок зайшли люди. Дивно, бо коли Волтер приходив додому пізно, то, щоб її не потурбувати, дуже старався поводитися тихо. Двоє чи троє людей швидко збігли вгору дерев’яними сходами й увійшли в сусідню кімнату. Кітті трохи злякалася. В глибині душі вона завжди боялася повстання проти іноземців. Щось трапилося? Її серце почало стукотіти. Перш ніж вона змогла притомно сформувати свої побоювання, хтось постукав у двері.

– Місіс Фейн.

Вона впізнала Воддінгтонів голос.

– Так. Що таке?

– Будь ласка, встаньте. Я маю вам дещо сказати.

Вона підвелася й накинула халата, відімкнула й відчинила двері. Перед її очима постали Воддінгтон у китайських штанях й епонжевому піджаку, служка, що тримав гасову лампу, а трохи подалі – троє солдатів-китайців у формі. Вона здригнулася, побачивши стривожене лице Воддінгтона; у нього було скуйовджене волосся, наче він щойно вискочив із ліжка.

– В чому річ? – видихнула вона.

– Зберігайте спокій. Не можна гаяли ні хвилини. Швиденько вбирайтеся й ходіть зі мною.

– Але що таке? Щось сталося в місті?

Через присутність солдатів вона відразу подумала, що почався заколот і це до неї приставили охорону.

– Ваш чоловік занедужав. Маємо вирушати негайно.

– Волтер? – викрикнула вона.

– Не панікуйте. Я не знаю точно, що саме сталося. Полковник Ю прислав до мене цього офіцера й попросив якомога швидше привезти вас у Ямен.

Кітті якусь мить дивилася на нього, відчувши, як похололо на серці, а тоді відвернулася.

– Я буду готова за дві хвилини.

– Я прийшов у чому був, – відповів він. – Мене розбудили, я накинув піджак і взувся.

Вона не чула його слів. Одягнулася при світлі зірок, взявши перше, що трапилося під руку. Її пальці раптом стали такі незграбні, що все не вдавалося знайти застібку на сукні. Вона обгорнула плечі кантонською шаллю, що була на ній увечері.

– Я не взяла капелюха. Він не потрібен, правда?

– Не потрібен.

Служка йшов попереду них, тримаючи лампу, і вони поспіхом збігли сходами й попрямували до воріт.

– Глядіть, не впадіть, – сказав Воддінгтон. – Краще візьміть мене під руку.

Солдати йшли просто за ними.

Вони швидко спустилися зі схилу. Кітті не мала сил поставити запитання, яке мучило її. Вона страшенно боялася відповіді. Вони дісталися до берега, і там, із ліхтарем на носі, їх чекав сампан.

– Це холера? – запитала вона раптом.

– Напевно.

Вона скрикнула й стала як укопана.

– Ви маєте поспішати, не затримуйтесь.

Він подав їй руку й допоміг сісти в човен. Переправа була коротка, а річка – майже стояча. Вони зібралися на носі, а перевізниця з прив’язаним до стегна немовлям одним веслом погнала човен до протилежного берега.

– Йому стало зле сьогодні вдень, себто вчора вдень, – сказав Воддінгтон.

– Чому мене не сповістили відразу?

Хоч на це не було причини, розмовляли вони пошепки. У темряві Кітті не бачила Воддінгтона, тільки відчувала, як сильно він стривожений.

– Полковник Ю хотів сповістити, та Волтер йому не дозволив. Полковник Ю був із ним увесь цей час.

– Він однаково мав по мене послати. Це безсердечно.

– Ваш чоловік знає, що ви ніколи не бачили хворого на холеру. Це жахливе, огидне видовище. Він не хотів, щоб ви таким його бачили.

– Але ж він мій чоловік, – сказала вона уривчастим голосом.

Воддінгтон не відповів.

– Чому тепер мені дозволено прийти?

Воддінгтон поклав долоню на її руку.

– Люба моя, кріпіться. Ви маєте готуватися до найгіршого.

Вона зболено застогнала й трохи відвернулася, бо помітила, що на неї дивилися солдати-китайці. Вона раптом побачила, як білки їхніх очей дивно зблиснули.

– Він помирає?

– Я лише знаю, що полковник Ю переказав цьому офіцерові, який по мене прийшов. З того, що я зрозумів, він уже без пам’яті.

– Невже зовсім немає надії?

– Мені дуже шкода, боюся, якщо не дістанемося туди вчасно, то не застанемо його серед живих.

Вона здригнулася. Її щоками покотилися сльози.

– Розумієте, він забагато працював, у нього слабкий імунітет.

Вона з роздратуванням висмикнула руку з-під його долоні. Її сердило, що він говорив тихим, зболеним голосом.

Вони причалили, й двоє чоловіків, кулі-китайці, що стояли на березі, допомогли їй зійти на сушу. На них чекали паланкіни. Коли вона сідала, Воддінгтон звернувся до неї:

– Постарайтеся тримати нерви в кулаці. Опануйте себе як тільки можете.

– Скажіть носіям поспішити.

– Вони отримали наказ бігти щодуху.