Уильям Моэм - Розмальована вуаль

– Волтере, – прошепотіла вона. – Волтере.

Врешті вона різко підвелася. Її раптом охопив страх. Вона обернулася й пішла до дверей.

– Зайдіть, будь ласка. Здається, він не…

Вони увійшли. Лікар-китаєць наблизився до ліжка. Він увімкнув електричного ліхтарика і посвітив ним Волтерові в очі. А тоді закрив їх. Сказав щось китайською. Воддінгтон обійняв Кітті за плечі.

– Боюся, він уже неживий.

Кітті глибоко зітхнула. З її очей скотилося кілька сльозинок. Вона почувалася не так знесиленою, як сторопілою. Солдати-китайці обступили матрац, безпорадні, наче точно не знали, що робити далі. Воддінгтон мовчав. За хвилину китайці почали тихо перемовлятися між собою.

– Напевно, я вас ліпше відвезу додому, – сказав Воддінгтон. – Його привезуть туди.

Кітті втомлено провела рукою по чолу. Підійшла до матраца, нахилилася й ніжно поцілувала Волтера в губи. Вона вже не плакала.

– Мені шкода, що завдала вам стільки клопоту.

Офіцери віддали шану, коли вона проходила, й вона статечно вклонилася. Вони знову перейшли через двір і сіли в паланкіни. Кітті побачила, як Воддінгтон закурив. Дим від сигарети, що розчинився в повітрі, – оце й усе людське життя.

Уже почало розвиднюватися, то там, то тут китайці відчиняли віконниці в крамничках. У темному закутку, при світлі свічки, вмивалася якась жінка. У чайній на розі снідала група робітників. Сіре, холодне світло щойно народженого дня підкрадалося вузькими вуличками, наче злодій. На річці стояв блідий туман, і щогли скупчених джонок проглядалися крізь нього, наче списи примарного війська. Кітті змерзла в човні й закуталася у свою яскраву, кольорову шаль. Вони піднялися на схил й опинилися над туманом. З безхмарного неба сяяло сонце, наче цей день був як усі інші й не сталося нічого, що відрізнило б його від решти.

– Може, ви приляжете? – запитав Воддінгтон, коли вони увійшли в дім.

– Ні. Я посиджу біля вікна.

За останні тижні вона так часто сиділа біля вікна, її очі так звикли до фантастичного, яскравого, прегарного й загадкового храму на величній фортечній стіні, що це видовище заспокоювало її душу. Воно здавалося таким несправжнім, навіть при яскравому світлі дня, що відволікало її від реальності.

– Я скажу служці запарити вам чаю. На жаль, буде необхідно поховати його сьогодні ж. Я все влаштую.

– Спасибі.

Волтера поховали через три години. Кітті збаламутило, що його поклали в китайську труну, наче на незвичному ліжку йому буде незручно лежати, але що вдієш. Монахині, дізнавшись про його смерть, як дізнавалися про все, що ставалося в місті, прислали хрест із жоржин, солідний і формальний, але наче зроблений умілими руками флориста; цей хрест на кришці голої китайської труни виглядав безглуздо й гротескно. Коли вже все було готово, їм довелося чекати на полковника Ю, який передав Воддінгтону повідомлення про те, що хоче бути присутнім на похороні. Його супроводжував ад’ютант. Вони піднялися на пагорб. Шестеро кулі несли труну до клаптика землі, де лежав похований місіонер, якого приїхав заміщати Волтер. Воддінгтон знайшов серед речей місіонера молитовник англійською і тихим голосом, з незвичною для себе сором’язливістю провів заупокійну службу. Напевно, читаючи ці урочисті, але жахливі слова, він подумав, що коли, своєю чергою, стане жертвою моровиці, буде нікому прочитати ці слова над його могилою. Труну опустили в яму, й копачі почали засипати її землею.

Полковник Ю, що стояв біля могили з голою головою, надягнув картуза, поважно віддав Кітті шану, перекинувся кількома словами з Воддінгтоном і разом з ад’ютантом пішов геть. Кулі, яким було цікаво подивитися на християнський похорон, затрималися, а потім зібрали мотузки, що тягнулися за ними, й теж пішли. Кітті й Воддінгтон дочекалися, доки могилу зовсім засиплять, а тоді поклали на насип, що пахнув сирою землею, строгі жоржини від монахинь. Вона не плакала, але, коли перша жменя землі ударила об труну, відчула, як болюче стиснулося серце.

Вона побачила, що Воддінгтон на неї чекає.

– Ви поспішаєте? – запитала вона. – Мені ще не хочеться повертатися додому.

– Мені немає чого робити. Я весь у вашому розпорядженні.

Вони брели дорогою, аж доки піднялися на вершину пагорба, на якому стояла арка – пам’ятник благочестивій вдові, що посів таке велике місце у враженнях Кітті від цих країв. Це був символ, але чого саме – вона не знала, як і не могла пояснити, чому вбачала в ньому нотку такої знущальної іронії.