Уильям Моэм - Розмальована вуаль

– Може, я могла б допомагати сестрам у лазареті? Я взагалі не боюся холери. Я могла б доглядати хворих дівчаток чи солдатів.

Абатиса, тепер уже без усмішки, задумливо похитала головою.

– Ви не уявляєте собі, що таке холера. Жахливе видовище. Роботи в лазареті виконують солдати, для нагляду нам потрібна лише одна сестра. А дівчатка… Ні, ні, я певна, що ваш чоловік цього не схвалить; це жахливе й жаске видовище.

– Я звикну.

– Ні, і мови бути не може. Виконувати таку роботу – це наш обов’язок і наш привілей, а вам за неї немає чого братися.

– Я слухаю вас і почуваюся дуже негодящою й дуже безпорадною. Не може бути, щоб ніде я не придалася.

– А ви говорили з чоловіком про своє бажання?

– Так.

Абатиса глянула на неї так, наче хотіла розгадати таємниці її серця, але, побачивши нещасний, благальний погляд Кітті, всміхнулася до неї.

– Ви, напевно, протестантка? – запитала вона.

– Так.

– Не страшно. Лікар Вотсон, померлий місіонер, був протестант, але це нічого не змінило. Він розділяв наші цінності. Ми йому глибоко вдячні.

Тепер на лиці Кітті мелькнула усмішка, але вона нічого не сказала. Здавалося, абатиса замислилася. Вона підвелася.

– Це дуже люб’язно з вашого боку. Думаю, я знайду для вас заняття. Це правда, що тепер, коли сестра Сент-Френсіс пішла від нас, ми не в змозі впоратися з роботою. Коли ви зможете почати?

– Зараз.

– A la bonne heure. Я рада це чути.

– Обіцяю, я докладатиму всіх зусиль. Я вдячна вам за те, що даєте мені можливість.

Абатиса відчинила двері в коридор, але на порозі затрималася. Знову глянула на Кітті довгим, пронизливим і глибокодумним поглядом. А тоді лагідно поклала руку їй на плече.

– Знаєте, дитя моє, умиротворення можливо знайти ні в роботі чи розвагах, ні серед людей чи в монастирі, а тільки у своїй душі.

Кітті здригнулася, та абатиса вже вийшла з кімнати.

Кітті виявила, що робота укріпила її дух. Вона вирушала в монастир щодня, щойно сходило сонце, й поверталася додому вже тоді, коли призахідні промені заливали золотом вузеньку річку та скупчені джонки. Абатиса віддала їй під опіку менших дітей. Мати Кітті привезла до Лондона зі свого рідного Ліверпуля практичні вміння вести господарство, тож Кітті, попри легковажність, дечого в неї навчилася, хоч і згадувала про це тільки зі сміхом. Вона досить добре вміла готувати й прекрасно шила. Зізнавшись у тому, що має такий талант, вона дістала під опіку молодших дівчат, які вчилися шити й підшивати подоли. Вони трохи розмовляли французькою, й щодня Кітті вивчала кілька слів китайською, тож впоратися з цією роботою їй було неважко. Іноді їй доручали приглядати за меншими дітьми, щоб вони, бува, не утнули якоїсь капості; вона мала їх одягати й роздягати й дбати про те, щоб їх вчасно поклали поспати. В монастирі також було й досить багато немовлят, яких доглядали няньки, і Кітті мала б приглядати й за ними. Вся ця робота була не така й важлива, їй хотілося б займатися чимось важчим, але абатиса не зважала на її палкі прохання, тож, боячись здатися настирливою, Кітті перестала наполягати.

Упродовж перших кількох днів їй довелося трохи силувати себе, щоб подолати легку огиду, яку відчувала до цих маленьких дівчаток в однаковому негарному вбранні, з їхнім жорстким чорним волоссям, круглими жовтими лицями й пронизливими, темними мигдалюватими очима. Але вона пам’ятала, як у день свого першого візиту вираз лагідності так гарно перемінив лице абатиси, коли її обступили ці негарні малюки, й не дозволяла собі піддатися цьому почуттю. І тепер, беручи на руки одну з цих зарюмсаних крихітних істот – впала й забилася або прорізається зуб, – виявивши, що кілька лагідних слів, хоч і незрозумілою їм мовою, затишок її рук та м’якість її щоки, до якої притулялося мокре від сліз жовте обличчя, можуть втішити й розрадити, відчувала, що її відчуженість зовсім зникала. Маленькі діти, не боячись її, звертались до неї зі своїми дитячими жалями, і їхня довіра по-особливому її тішила. Так само й зі старшими дівчатками, яких вона вчила шити, – її розчулювали їхні ясні, розумні усмішки й радість, яку вона бачила в їхніх очах, коли хвалила. Вона відчувала, що вони її люблять, і, улещена й горда, сама їх полюбила.

Але до однієї дитини вона все ніяк не могла звикнути – до маленької шестирічної дівчинки-кретинки з великою гідроцефальною важкою головою на маленькому худенькому тілі, великими порожніми очима й слинявим ротом. Ця дівчинка не вміла розмовляти, тільки хрипко бурмотіла кілька слів. Видовище було жахливе й огидне, та чомусь ця кретинка прихилилася до Кітті й ходила за нею з однієї кімнати в іншу. Вона чіплялася за її спідницю й терлася обличчям об її коліна, намагалася взяти Кітті за руки. А та здригалася від огиди. Вона знала, що дитина прагне ласки, але не могла примусити себе її торкнутися.