Уильям Моэм - Розмальована вуаль

Абатиса всміхнулася їй, суворо, але лагідно, й запросила сісти. Проте Кітті помітила, що очі в неї спухлі. Вона плакала. Кітті здивувалася, бо в неї склалося враження, що абатису не надто тривожать земні жалі.

– Напевно, щось сталося, – запинаючись, сказала вона. – Може, мені піти? Я можу прийти іншим разом.

– Ні, ні. Розкажіть, чим я вам можу допомогти. Просто… просто одна з наших сестер померла вчора вночі. – Голос у неї задрижав, очі сповнилися слізьми. – Журитися за нею грішно – я знаю, що її добра, щира душа полетіла просто на небо; вона була свята жінка; але завжди важко долати слабкість. Боюся, іноді почуття беруть гору.

– Мені так шкода, так страшенно шкода, – сказала Кітті й схлипнула зі щирим співчуттям.

– Ця сестра була одна з тих, що приїхали зі мною з Франції десять років тому. Тепер нас залишилося тільки троє. Пам’ятаю, як ми стояли невеличкою групкою на кінці корабля (чи як це називається – на носі?), коли відпливали від гавані в Марселі, і побачили золоту фігуру святої Марії Милостивої, і разом проказали молитву. Відколи пішла в монахині, я найбільше хотіла дістати дозвіл поїхати в Китай, але, коли рідний берег став віддалятися, не могла стриматися й заплакала. Я ж була їхня абатиса – не дуже добрий приклад подавала своїм донькам. А тоді сестра Френсіс Ксав’є – так звали сестру, що вчора померла, – взяла мене за руку й сказала не журитися, бо, хай де ми є, там і Франція, там і Бог.

Суворе й вродливе обличчя скривилося від простого людського горя й намагання стримати сльози, чужі її вірі й переконанням. Кітті відвела погляд. Вона відчувала, що негарно дивитися на цю боротьбу.

– Я написала її батькові. Вона, як і я, – єдина дитина в сім’ї. Вони рибалки з Бретані, для них це буде тяжкий удар. Ох, коли вже скінчиться ця жахлива епідемія? Двоє з наших дівчаток занедужали сьогодні зранку, й нічого, крім дива, їх не врятує. У цих китайців слабкий імунітет. Втрата сестри Сент-Френсіс дуже тяжка. Стільки роботи, а нас тепер іще менше. Наші сестри з інших китайських монастирів рвуться приїхати, напевно, будь-хто з нашого ордену віддав би все на світі (от тільки в них нічого немає), аби лиш приїхати, але це майже певна смерть, тож, доки ми ще в змозі впоратися самі, я не згодна наражати інших на небезпеку.

– Це мене заохочує, ma mère, – сказала Кітті. – Я відчувала, що прийшла в дуже невдалий час. Минулого разу ви сказали, що сестри не можуть справлятися з роботою, тож я подумала, може, ви дозволите мені приходити й допомагати. Мені байдуже, що робити, тільки б бути корисною. Я буду вдячна, якщо ви доручите мені хоч підлогу мити.

Абатиса здивовано всміхнулася, й Кітті вразив її мінливий гумор, з яким вона могла так легко змінювати настрій.

– Мити підлогу немає потреби. Це так-сяк роблять сироти. – Вона змовкла і добросердо глянула на Кітті. – Дитя моє любе, хіба ви не думаєте, що зробили досить, приїхавши сюди зі своїм чоловіком? Не всі дружини на це наважуються. Чи може бути для вас краще заняття, крім як забезпечувати для нього спокій і комфорт, коли він повертається додому після робочого дня? Повірте мені, в такі моменти він потребує всієї вашої любові й уваги.

Кітті не могла без зусиль глянути в очі абатисі, що оглядала її суворо, але водночас із іронічною добротою.

– Мені немає що робити з ранку й до вечора, – відповіла Кітті. – Тут стільки роботи, що мені нестерпно байдикувати. Я не хочу вам заважати, знаючи, що не маю права ні на вашу доброту, ні на ваш час, але пропозиція моя серйозна й ви зробите мені велику послугу, якщо дозволите хоч чимось допомогти.

– На вигляд ви не дуже міцна. Коли ви виявили нам честь і приїхали до нас позавчора, мені здалося, що ви дуже бліда. Сестра Сен-Жозеф подумала, що ви, можливо, вагітна.

– Ні, ні! – вигукнула Кітті, почервонівши до коренів волосся.

Абатиса засміялася неголосним дзвінким сміхом.

– Тут немає чого соромитися, любе моє дитя, і дивуватися теж було б нічому. Скільки ви вже заміжня?

– Я дуже бліда, бо така я завжди, але я дуже міцна й, чесне слово, роботи не цураюся.

Тепер абатиса зовсім себе опанувала. До неї повернулася її звична владна манера, й вона оцінювально дивилася на Кітті. Кітті ні з того ні з сього рознервувалася.

– Ви знаєте китайську?

– На жаль, ні, – відповіла Кітті.

– Ох, як шкода. Я могла б віддати вам під опіку старших дівчат. Нині тяжкі часи, боюся, що вони… Як це сказати? Відіб’ються від рук? – договорила вона на питальній ноті.