Уильям Моэм - Розмальована вуаль

– Волтере, що, на твою думку, ми робитимемо, якщо переживемо епідемію?

Він почекав якусь мить, перш ніж відповісти. Їй не було видно його обличчя.

– Я про це не думав.

Колись давно вона легковажно висловлювала те, що було на язиці, їй і на думку не спадало зважити свої слова, перш ніж говорити, але тепер вона його боялася й відчувала, як дрижать губи, а серце неприємно гупає.

– Я сьогодні побувала в монастирі.

– Я чув.

Вона силувала себе говорити, хоча слова давалися їй важко.

– Ти справді хотів, щоб я померла, коли привіз мене сюди?

– На твоєму місці я не ворушив би минулого, Кітті. Не варто це обговорювати, ліпше про все забути.

– Але ж ти не забув, і я теж не забула. Я багато думала, відколи приїхала сюди. Ти вислухаєш мене?

– Певна річ.

– Я дуже погано з тобою повелася. Я зрадила тебе.

Він стояв як укопаний. Його непорушність здавалася дивно жаскою.

– Не знаю, чи ти мене зрозумієш. Для жінки таке не має великого значення, коли вже все позаду. Напевно, жінкам не зрозуміти погляд чоловіка на такі справи. – Вона говорила уривчасто, голосом, що їй самій здавався чужим. – Ти знав, яка Чарлі людина, й знав, що він зробить. Що ж, ти мав слушність. Він нікчемний. Напевно, я не закохалася б у нього, якби не була так само нікчемна. Я не прошу мене пробачити. Я не прошу любити мене так, як ти любив мене колись. Але хіба ми не можемо бути друзями? Коли навколо нас тисячами мруть люди, а монахині в монастирі…

– А вони тут до чого? – урвав її він.

– Я не можу чітко пояснити. Коли я там сьогодні була, в мене з’явилося таке дивне відчуття. Здається, це все має велике значення. Відбуваються такі жахіття, а їхня самопожертва така неймовірна. Так безглуздо, так несумірно, якщо ти розумієш, про що я, перейматися через те, що якась дурепа тебе зрадила. Я надто нікчемна й малозначна, щоб ти про мене думав.

Він не відповів, але й не відійшов, наче чекав, що вона продовжить.

– Містер Воддінгтон і монахині дуже тебе хвалили. Я пишаюся тобою, Волтере.

– Це – новина, раніше ти мене зневажала, що – вже ні?

– Хіба ти не знаєш, що я тебе боюся?

Він знову помовчав.

– Я тебе не розумію. Не можу збагнути, чого ти хочеш.

– Для себе – нічого. Я тільки хочу, щоб ти був хоч трохи не такий нещасний.

Вона відчула, як він заціпенів, і, коли він відповів, його голос прозвучав дуже холодно.

– Ти помиляєшся, думаючи, що я нещасний. У мене забагато роботи, щоб часто про тебе думати.

– Мені спало на думку – може, монахині дозволять мені працювати в монастирі. Їм дуже бракує людей, і якщо я зможу хоч чимось допомогти, то буду дуже їм вдячна.

– Це нелегко й неприємно. Сумніваюся, що це довго тебе розважатиме.

– Ти так глибоко зневажаєш мене, Волтере?

– Ні. – Він завагався й тоді відповів дивним голосом: – Я зневажаю себе.

Вони повечеряли. Як завжди, Волтер сидів біля лампи й читав. Він читав щовечора, аж доки Кітті лягала спати, а тоді йшов у лабораторію, яку облаштував в одній із порожніх кімнат. Там він працював до пізньої ночі. Спав він мало – був зайнятий якимись невідомими їй експериментами. Він їй нічого не розповідав про свою роботу; але навіть раніше не любив про це розводитися – він від природи не був говіркий. Вона глибоко задумалася над його словами – їхня розмова ні до чого не привела. Вона так мало його знала, що не була певна, казав він правду чи ні. Невже тепер, коли його існування для неї таке відчутне й зловісне, вона зовсім перестала для нього існувати? Можливо, розмови з нею, які колись його розважали, бо він її кохав, тепер його просто знуджують? Ця думка їй гірчила.

Вона глянула на нього. У світлі від лампи його профіль вимальовувався чітко, наче камея. Дуже витончене лице з правильними, гарними рисами, але більш ніж суворе – похмуре: ця його непорушність – тільки погляд переходить із рядка на рядок – її дивно лякала. Хто б міг подумати, що це кам’яне обличчя в миті пристрасті стає таким ніжним? А вона про це знала й бридила цим. Дивно – він і вродливий, і чесний, надійний та обдарований, а все одно вона не могла його полюбити. Добре хоч більше не доведеться терпіти його ласк.

Він не відповів, коли вона запитала, чи, примушуючи її сюди приїхати, він справді хотів її вбити. Ця його таємниця її і заворожує, і лякає. Він такий дивовижно добрий; важко повірити, що він мав такий диявольський намір. Напевно, він це сказав, тільки щоб її налякати й відомстити Чарлі (що дуже схоже на його знущальний гумор), а тоді з упертості чи боязні виглядати бовдуром вирішив не змінювати свого рішення.