Уильям Моэм - Розмальована вуаль

Так, він сказав, що зневажає себе. Що він мав на увазі? Кітті знову глянула на його спокійне, холодне обличчя. Він її зовсім не помічав, наче її й не було в кімнаті.

– За що ти себе зневажаєш? – запитала вона, заледве розуміючи, що сказала це вголос, наче продовжуючи перервану розмову.

Він опустив книжку й задумливо на неї подивився. Наче збирав розсіяні в далеких далях думки.

– За те, що кохав тебе.

Вона запаленіла й відвернулася. Не могла витримати його холодного, невідривного й оцінювального погляду. Вона зрозуміла, що він мав на увазі. Якийсь час помовчала, а тоді відповіла.

– Мені здається, що ти до мене несправедливий, – сказала вона. – Нечесно звинувачувати мене в тому, що я була дурненька, порожня й груба. Мене так виховали. Усі дівчата, яких я знаю, такі… Це як докоряти людині, що не має музичного слуху, за те, що їй нудно на симфонічному концерті. Чи справедливо звинувачувати мене в тому, що ти приписував мені риси, яких я не мала? Я ніколи не намагалася обманути тебе, вдаючи з себе таку, якою не була. Я просто була гарненька й весела. На вуличному ярмарку купують не перлове намисто чи соболяче манто, а бляшану дудку й іграшкову кульку.

– Я тебе не звинувачую.

У нього був втомлений голос. Він почав її трохи дратувати. Чому він не міг зрозуміти те, що їй раптом стало так ясно, збагнути, що поруч з усім тим жахом смерті, в тіні якого вони жили, й поруч зачудування красою, яку їй пощастило краєм ока побачити того дня, їхні власні справи – дрібні й незначущі? Чи справді мало значення, що якась дурепа порушила подружню вірність, і чому її чоловік, який щодня один на один стикається з небуттям, має звертати на це увагу? Дивно, що Волтер, наділений таким розумом, позбавлений відчуття сумірності. Він вдягнув ляльку в розкішне вбрання, поставив у святилищі й боготворив її, а тоді виявив, що лялька набита тирсою, через те він не може пробачити ні собі, ні їй. Душа в нього зранена. Він жив вигадкою, а коли дійсність зруйнувала вигадку, вирішив, що зруйноване його життя. Так і є: він не може пробачити їй, бо не в змозі пробачити собі.

Їй здалося, що вона почула, як він тихо зітхнув, і швидко на нього зиркнула. Її осяяла раптова думка, що дуже її вразила. Вона заледве стрималася, щоб не скрикнути.

Може, йому боліло – як це називається – розбите серце?

Увесь наступний день Кітті думала про монастир, а зранку, рано, незабаром після того, як Волтер пішов, взяла з собою аму, щоб домовитися про паланкіни, переправилася через річку. На світ тільки благословилося, й китайці, що скупчилися на поромі, хтось – у синьому бавовняному селянському вбранні, хтось – у респектабельних чорних кімоно, були дивно схожі на мертві душі, яких водою відносить у царство тіней. А ступивши на берег, вони якийсь час збентежено стояли на пристані, наче не знали, куди йти, а потім потроху, по двоє, по троє, стали підніматися пагорбом.

Тієї години вулиці були порожні, тож воно більше, ніж будь-коли, здавалося містом мертвих. Перехожі йшли, заглиблені в думки, так що майже скидалися на привидів. На небі – ні хмаринки, ще ласкаве сонце заливає все божественними променями. Того блаженного, свіжого, усміхненого ранку було важко уявити, що місто задихається, здушене темними кігтями моровиці, як людина, чиє життя забирають руки маніяка. Неймовірно, що природа (з блакиттю неба, чистою, наче дитяче серце) така байдужа до людей, що корчаться в агонії й умирають, охоплені страхом. Коли паланкіни опустили біля дверей монастиря, жебрак підвівся з землі й попросив у Кітті милостиню. Він мав на тілі вицвіле безформне ганчір’я, наче витягнуте з купи сміття, і крізь дірки проглядалася його шкіра, жорстка, груба й засмагла, наче козляча шкура; його голі ноги були худі, як палиці, а голова, з шапкою сплутаного сивого волосся, впалими щоками й безумними очима – як у божевільного. Кітті нажахано від нього відвернулася, і носії паланкіна грубим тоном стали його відганяти, але він був настирливий, і, щоб позбутися його, Кітті дала йому трохи дрібних.

Двері відчинилися, й ама пояснила, що Кітті хоче побачитися з абатисою. Її знову завели в холодну кімнатку, де, здавалося, ніколи не відчиняли вікно, й вона сиділа там так довго, що почала думати, чи, бува, не забули переказати її повідомлення. Аж тут нарешті увійшла абатиса.

– Маю перепросити вас за те, що змусила так довго дожидатися, – сказала вона. – Я вас не чекала й була зайнята.

– Це ви мені даруйте, що завдаю вам клопоту. Здається, я прийшла в незручний час.