Уильям Моэм - Розмальована вуаль

До себе Кітті відчувала тільки зневагу за те, що колись гордувала Волтером. Він не міг не знати, якої вона була про нього думки, і прийняв її оцінку, не озлобившись. Вона була дурепа, й він про це знав, але не зважав на це, бо кохав її. Тепер вона не мала до нього ні ненависті, ні неприязні, а швидше страх і збентеження. Вона не могла не визнати, що він мав дивовижні риси, іноді вона навіть думала, що в нього є якась дивна й неприваблива величність; дивно, що вона не змогла його покохати, але й досі любила чоловіка, жалюгідність якого тепер так чітко усвідомлювала. Провівши стільки довгих днів у нескінченних роздумах, вона точно оцінила Чарлі Таунсенда – він звичайнісінька посередність, примітивна людина. Якби ж вона могла вирвати з серця кохання, що й досі в ньому жевріло! Вона старалася не думати про нього.

Воддінгтон теж був високої думки про Волтера. Тільки вона була сліпа до його чеснот. Чому? Бо він її кохав, а вона його – ні. Що це за вада людського серця – зневажати людину за її кохання? Але Воддінгтон зізнався, що йому не подобається Волтер. Й іншим чоловікам так само. А от монахині, безсумнівно, в нього мало не закохалися. З жінками він був інакший – попри сором’язливість, у ньому відчувалася витончена доброта.

Та все-таки найбільше її зворушили монахині. Сестра Сен-Жозеф, з її веселим обличчям і рум’яними, наче яблука, щоками, яка приїхала в Китай разом із абатисою та кількома іншими монахинями десять років тому й бачила, як одна за одною її товаришки помирали від хвороб, нужди та туги за домом, і все одно залишалася веселою й радісною. Звідки вона черпала цей наївний і чарівний гумор? А абатиса. Кітті уявила її поруч себе й знову відчула смиренність і засоромленість. Така проста й невимушена, вона мала вроджену гідність, що викликала щирий захват; неможливо уявити, щоб хоч хтось непоштиво з нею повівся. Тим, як підвелася, кожним маленьким жестом та інтонацією відповідей сестра Сен-Жозеф проявляла глибоку покору; а в голосі Воддінгтона, зазвичай фривольного й довгоязикого, відчувалося, що він почувався ні в сих ні в тих. Кітті спало на думку, що їй зовсім не обов’язково було знати, що абатиса походить з однієї з найвидатніших сімей Франції – її манера поводитися виказувала в ній родовитість, а також владність людини, яка й подумати не може, що її можна не послухатися. Абатиса, наділена водночас поблажливістю знатної дами й смиренністю святої. На її сильному, вродливому обличчі лежить відбиток пристрасної суворості; і при цьому вона випромінює дбайливість та лагідність, через яку ті малі діти збираються коло неї й щебечуть без страху, певні її глибокої прихильності. Коли вона дивилася на тих чотирьох новонароджених, її лице осяяла радісна, а все ж глибокодумна усмішка – наче сонячний промінь на дикому, далекому пустирі. Слова, які сестра Сен-Жозеф так мимохідь сказала про Волтера, дивно розчулили Кітті; вона знала, як відчайдушно йому хотілося мати дитину, але через його стриманість вона й подумати не могла, що він здатен без сорому проявляти до дітей чарівну й пустотливу ніжність. Мало не всі чоловіки з дітьми поводяться незграбно й невміло. Яка він дивна людина!

Але на цих зворушливих переживаннях лежала тінь (ложка дьогтю в бочці меду), виразна й прикра, яка її бентежила. У спокійній веселості сестри Сен-Жозеф, а надто – в бездоганній поштивості абатиси Кітті відчула гнітючу відчуженість. Вони були привітні й навіть сердечні, але водночас щось тримали при собі, вона не знала, що саме, отож гостро відчувала, що вона для них – чергова незнайомка. Між нею й ними стояв бар’єр. Вони говорили іншою мовою не тільки у звичайному сенсі, а й у переносному. І коли за Кітті зачинилися двері, вона відчувала, що монахині геть викинули її з голови, відразу повернувшись до своїх покинутих справ, наче її й зовсім ніколи не було. Таке відчуття, наче їй немає дороги не лише в той маленький бідний монастир, а й у якийсь загадковий сад, у якому панує дух, що за ним тужила всім своїм єством. Раптом вона відчула себе такою самотньою, як ніколи раніше. Тому вона тоді розплакалася.

А тепер, втомлено відкидаючи назад голову, вона зітхнула:

– Ох, яка я нікчемна.

Того вечора Волтер повернувся додому трохи раніше, ніж зазвичай. Кітті лежала на шезлонгу біля прочиненого вікна. Було майже темно.

– Не хочеш увімкнути лампу? – запитав він.

– Служки принесуть її, коли вечеря буде готова.

Він завжди говорив до неї досить невимушено, про якісь дрібниці, наче з доброю знайомою, і нічого в його манері не виказувало приховуваної в серці злоби. Він ніколи не дивився їй в очі й ніколи не всміхався. І завжди поводився бездоганно чемно.