Уильям Моэм - Розмальована вуаль

– C’est la dame du docteur? [14] Це дружина нашого лікаря? ( фр. ) – запитала вона, сяючи усмішкою, а тоді додала, що абатиса приєднається до них за хвилину.

Сестра Сен-Жозеф англійської не знала, а Кітті французькою розмовляла погано, але Воддінгтон говорив вільно, швидко, хоч і з помилками, він безперестанку жартував, так що добродушна монахиня заходилася сміхом. Її веселість дуже здивувала Кітті. Вона думала, що віряни завжди серйозні, тож ця дитяча веселість розчулила її.

Двері відчинилися – Кітті здалося, що вони похитнулися самі собою, й у маленьку кімнату зайшла абатиса. На якусь мить вона затрималася на порозі, і на її вустах майнула усмішка, коли глянула на усміхнену сестру та Воддінгтонове зморщене, клоунське обличчя. А тоді ступила вперед і простягнула Кітті руку.

– Місіс Фейн? – легенько вклонилася вона. Абатиса говорила англійською з відчутним акцентом, але з правильною вимовою. – Мені дуже приємно познайомитися з дружиною нашого доброго, сміливого лікаря.

Кітті відчувала, як абатиса оцінює її довгим, відвертим поглядом, таким відвертим, що він не здавався грубим; відчувалося, що справа цієї жінки – складати враження про інших і що їй і на думку не спадало з цим ховатися. Зі сповненою гідності привітністю вона жестом запросила гостей сісти і сіла сама. Сестра Сен-Жозеф, яка й досі всміхалася, але нічого не казала, стояла збоку, трохи позаду від абатиси.

– Я знаю, що ви, англійці, любите чай, – сказала абатиса, – тож я розпорядилася, щоб його принесли. Але мушу перепросити, якщо його подадуть на китайський манер. Я знаю, що містер Воддінгтон віддає перевагу віскі, але, боюся, цим я не можу його пригостити.

Вона всміхнулася, і в її серйозних очах зблиснуло лукавство.

– Годі вам, ma mère, як вас послухати, то я гіркий п’яниця.

– Якби ж то ви могли сказати, що ніколи не п’єте, містере Воддінгтон.

– Можу сказати, що ніколи не п’ю, хіба щоб напитися.

Абатиса засміялася й переклала ці зухвалі слова французькою для сестри Сен-Жозеф. Вона скинула на Воддінгтона довгим, сповненим симпатії поглядом.

– Ми мусимо заплющувати очі на звички містера Воддінгтона, бо кілька разів, коли в нас взагалі не було грошей і ми не знали, як нагодувати своїх сиріт, містер Воддінгтон прийшов нам на допомогу.

Дівчинка, що відчинила їм двері, тепер увійшла, несучи тацю з китайськими чашками, чайником і маленькою тарілкою французьких печивок, медленок.

– Ви мусите скуштувати медленки, – сказала абатиса, – бо сестра Сен-Жозеф сама їх спекла сьогодні вранці.

Вони стали розмовляти про буденні речі. Абатиса запитала Кітті, як довго та прожила в Китаї й чи дуже її втомила дорога з Гонконгу, чи бувала вона у Франції й чи не виснажує її тутешній клімат. Розмова була звичайна, хоч і дружня, але за таких умов набула своєрідної гостроти. У кімнаті було дуже тихо, не вірилося, що вони перебували в серці людного міста. Тут панував спокій. Але за стінами монастиря лютувала моровиця, і людей, нажаханих і розбурханих, тримала в шорах сильна рука солдата, що сам був наполовину бандит. За стінами монастиря лазарет був повний хворих і вмирущих солдатів, і з сиріт, якими опікувалися монахині, покинула цей світ четвертина.

Кітті, сама не знаючи, чим вражена, оглядала серйозну пані, що ставила їй ці люб’язні запитання. Білину її вбрання порушувало тільки червоне серце, вишите на грудях. Середнього віку, сорок чи п’ятдесят їй – неможливо було сказати, – її бліде обличчя майже не помережали зморшки, і складалося враження, що вона вже не молода, переважно через її величаву поставу, її впевнену манеру та худорбу її сильних красивих рук. Вона мала витягнуте лице, великий рот і великі рівні зуби, ніс хоч і немаленький, та зграбний, але саме очі, під тонкими чорними бровами, надавали її обличчю напруженого, трагічного виразу. Вони були дуже великі, чорні й не те щоб холодні – спокійні, уважні, на диво заворожливі. Коли вперше глянеш на абатису, відразу думаєш, яка вона вродлива була в юності, але за мить розумієш, що вона з тих жінок, чия краса, залежно від характеру, розквітає з віком. Вона мала глибокий, низький і рівний голос, і хоч англійською, хоч французькою говорила повільно. Але найразючішою її рисою була владність, змішана з християнським милосердям; відчувалося, що вона призвичаєна керувати. Вона сприймала послух за належне, але смиренно. Неможливо було не помітити, як глибоко вона усвідомлювала авторитет церкви, на яку спиралася. Але Кітті припустила, що, попри строгість, до людських слабкостей вона ставилася з людською поблажливістю, а варто було побачити усмішку, з якою вона слухала Воддінгтона, який без упину верз нісенітниці, відразу ставало зрозуміло, що вона не позбавлена живого почуття гумору.