Уильям Моэм - Розмальована вуаль

– Вона точно непересічна людина, якщо ви її так побожно шануєте.

– Я маю передати вам від неї повідомлення. Вона попросила переказати, що хоча, звісно, вам може не захотітися ризикувати й їхати в самий епіцентр епідемії, якщо ви не проти, то вона буде рада показати вам монастир.

– Як люб’язно з її боку. Я й подумати не могла, що вона знає про моє існування.

– Я вас згадував у розмові – буваю там двічі або тричі на тиждень, просто заходжу подивитися, чи можу чимось допомогти. Та й, напевно, ваш чоловік їм про вас розповів. Будьте готові до того, що вони ним безмежно захоплюються.

– Ви католик?

Його лукаві очі зблиснули, а кумедне маленьке лице зморщилося від сміху.

– Чому ви смієтеся? – запитала Кітті.

– «Та хіба ж може бути з Назарету що добре?» [12] Євангеліє від Івана 1:46. Переклад І. Огієнка. Ні, я не католик. Я називаю себе членом англіканської церкви, що, на мою думку, найневинніший спосіб сказати, що особливо ні в що не віриш… Коли абатиса приїхала сюди десять років тому, вона привезла з собою сімох монахинь, з яких померли четверо. Бачте, і в найкращі часи Мей-тан-фу – не курорт. Вони живуть просто в центрі міста, в найбіднішому районі, тяжко працюють і не мають відпусток.

– То їх там тепер разом із абатисою тільки четверо?

– Ой, ні, інші приїхали замість померлих. Тепер їх шестеро. Коли одна з них померла від холери на початку моровиці, з Кантона приїхали ще дві монахині.

Кітті злегка зіщулилася.

– Вам холодно?

– Та ні, просто хтось пройшовся по моїй могилі.

– Коли вони їдуть із Франції, то їдуть назавжди. Місіонери-протестанти час від часу дістають річні відпустки. Мені завжди здавалося, що саме це – найважче. Ми, англійці, не надто прив’язані до своєї землі, ми почуваємося як удома в будь-якому куточку світу, але французи, напевно, мають зі своєю країною мало не фізичний зв’язок. На чужині їм ніколи не буває по-справжньому комфортно. Мене завжди зворушувало те, що ці жінки пішли на таку жертву. Хоча, напевно, якби я таки був католик, то сприймав би це як належне.

Кітті холодно на нього глянула. Вона все не могла збагнути, чи було почуття, з яким він говорив, вдаваним. Він випив немало віскі й, напевно, був не дуже тверезий.

– Поїдьте, подивіться самі, – сказав він з добродушною насмішкою, швидко прочитавши її думки. – Це далеко не так небезпечно, як їсти помідор.

– Якщо ви не боїтеся, то й мені немає чого боятися.

– Мені здається, вас це розважить. У них там наче шматочок Франції.

Річку вони перетнули в сампані. [13] Китайський човен. На пристані на Кітті чекав паланкін, у якому її несли по пагорбу до воріт біля води. Через ці ворота кулі ходили по воду, тож вони поспішали туди-сюди з великими відрами на коромислах, розплескуючи її на дорогу, таку мокру, наче після зливи. Носії паланкіна різко гукали їм розступитися.

– Звісно, торгівля зупинилася, – сказав Воддінгтон, що йшов поруч неї. – Зазвичай тут довелося б проштовхуватися між кулі, що носять товар до джонок.

Вулиця була вузька й звивиста, так що Кітті зовсім втратила відчуття напрямку. Багато крамниць були зачинені. За свою мандрівку від пароплава вона звикла до засміченості вулиць у китайських містах, але тут за багато тижнів назбиралися купи покидьків та сміття, і смерділо так нестерпно, що довелося прикласти до лиця хусточку. Проїжджаючи через китайські поселення, вона соромилася пильних поглядів натовпу, але тепер помітила, що на неї якщо й дивилися, то байдуже. Нечисленні перехожі, що старалися триматися подалі одне від одного, йшли у своїх справах, злякані й апатичні. Коли-не-коли, проминаючи будинок, вони чули удари гонга й різкий, затяжний лемент невідомого інструмента. За цими зачиненими дверима лежав покійник.

– Ось ми й на місці, – нарешті сказав Воддінгтон.

Паланкін опустили біля маленьких дверей у довгій білій стіні, над якими висів хрест, і Кітті зійшла. Воддінгтон калатав у дзвоника.

– Не очікуйте ніяких пишнот, знаєте. Вони бідні до сліз.

Двері відчинила китайська дівчинка і, почувши від Воддінгтона кілька слів, провела їх у маленьку кімнату збоку від коридору. В ній стояв великий стіл, вкритий цератою в клітинку, а обабіч стін – прості дерев’яні стільці. В кінці кімнати – гіпсова статуя Діви Марії.

За хвилю зайшла монахиня, низенька й пухкенька, з простецьким лицем, червоними щоками й веселими очима. Воддінгтон, представивши їй Кітті, назвав її сестрою Сен-Жозеф.