Уильям Моэм - Розмальована вуаль

– Дуже прийнятне пояснення, – відповіла вона весело.

– Так, але неправильне.

Вона чекала продовження, боячись, що ще він міг сказати, бо добре знала, який він прозорливий і що він ніколи не боїться висловлювати свої думки, але їй також дуже кортіло послухати, як він говоритиме про неї.

– Я й на хвилю не припускаю, що ви кохаєте свого чоловіка. На мою думку, він вам неприємний, не здивуюся, якщо ви його ненавидите. І точно певний, що боїтеся.

На мить Кітті відвела погляд убік. Не хотілося, щоб Воддінгтон бачив, як ці слова її зачепили.

– Підозрюю, що мій чоловік вам не дуже подобається, – відповіла вона з холодною іронією.

– Я його поважаю. Він має розум і характер, а це, повірте мені, дуже незвичне поєднання. Навряд чи ви знаєте, що він тут робить, бо, напевно, він мало чим із вами ділиться. Якщо комусь і до снаги власноруч покласти край цій епідемії, то це йому. Він лікує хворих, наводить лад у місті, намагається знезаразити питну воду. І ці місця, і його робота особливо його не тривожать, він ризикує життям двадцять разів за день. Він заткнув полковника Ю собі за пояс і має в своєму розпорядженні весь гарнізон. Він навіть трохи розтермосив міського голову, і той тепер справді старається хоч чимось зарадити. Монахині з монастиря підуть за ним на край світу. Вони вважають його героєм.

– А ви – ні?

– Зрештою, це не його робота, хіба ні? Він бактеріолог. Його сюди ніхто не кликав. На мій погляд, він тут не через співчуття до хворих китайців. От Вотсон, той був інакший. Він любив людей. Хоч і був місіонер, та йому було байдуже, хто перед ним: християнин, буддист чи конфуціанець; для нього вони були просто люди. Ваш чоловік тут не тому, що йому небайдуже, що тут від холери вимре сотня тисяч китайців; але й інтереси науки його теж не цікавлять. То чому він тут?

– Краще його самого спитайте.

– Мені цікаво бачити вас разом. Іноді я думаю, як ви поводитеся наодинці. При мені ви граєте ролі, ви обоє, і граєте збіса паскудно. Якщо це все, на що ви здатні, то ні вам, ні йому мандрівна трупа не заплатить і тридцяти шилінгів за тиждень.

– Не знаю, про що ви, – всміхнулася Кітті, хоч і знала, що він не вірить її вдаваній фривольності.

– Ви дуже вродлива жінка. Дивно, що ваш чоловік ніколи на вас і не гляне. Коли він говорить до вас, його голос стає як чужий.

– Думаєте, він мене не любить? – запитала Кітті тихо й хрипко, раптом відклавши свою фривольність убік.

– Не знаю. Чи то ви йому так огидні, що він поруч вас вкривається мурашками, чи то він палає любов’ю, яку чомусь прагне приховати. Я все питаю себе, чи не приїхали ви сюди покінчити з життям.

Кітті ще під час інциденту з салатом помітила, як стривожено глянув на них Воддінгтон і як уважно він потім їх оглядав.

– На мою думку, ви надаєте завеликого значення кільком листкам салату, – сказала вона недбало й підвелася. – Ходімо додому? Я певна, що вам хочеться віскі з содовою.

– Хай там як, а ви не героїня. Ви до смерті налякані. Ви певні, що не хочете поїхати звідси?

– А вам що до цього?

– Я б вам допоміг.

– Невже й ви вірите моєму виразові прихованої печалі? Гляньте на мене в профіль – мій ніс і справді трохи задовгий.

Він глянув на неї задумливо, а тоді в його очах з’явився лукавий, іронічний вираз, що злився з виразом надзвичайної доброти, як зливається тінь дерева, що росте на березі, з його відбитком у воді. У Кітті аж сльози виступили.

– Ви мусите залишитися?

– Так.

Вони пройшли під вигадливою аркою й спустилися з пагорба. Підійшовши до двору, побачили тіло мертвого жебрака. Воддінгтон узяв її під руку, але вона її висмикнула. Стояла й дивилася.

– Жахливо, правда?

– Що саме? Смерть?

– Так. Усе інше здається таким порожнім. Він і на людину не схожий. Дивишся на нього й не можеш повірити, що він колись був живий. Важко повірити, що ще не так давно він маленьким хлопчиком збігав зі схилу, запускаючи змія.

Вона не змогла стримати ридань, що здушили їй горло.

За кілька днів Воддінгтон, сидячи з Кітті й попиваючи з високої склянки віскі з содовою, почав розказувати їй про монастир.

– Абатиса – дуже непересічна жінка, – почав він. – Сестри розповіли мені, що вона належить до однієї з найзначніших французьких сімей, але не зізналися, до якої саме, – сказали, що абатисі не подобається, коли це обговорюють.

– То чому б вам не спитати її саму, раз вас це цікавить? – усміхнулася Кітті.

– Якби ви були з нею знайомі, то зрозуміли б, чому їй не можна ставити нескромних запитань.