Ірина Вільде - Сестри Річинські. (Книга перша)

Слава богу. Дійдуть помідори, соняшники, квасоля. Хто поквапився і, боячись приморозків, позривав зелені помідори, тепер може каятись. Штучно достиглий помідор ніколи не матиме тієї прозорчастої соковитості й того аромату, ніж той, що дійшов на грядці. А хоч би й соняшник. У передчасно зрізаному зерно всихається, маліє.

Пізніше таке миршаве зерно й гіркнути ладне, а насіння, доспіле на пні, важке, жирне, мов волоський горіх.

Мерехтлива зелень людських садів, що тягнуться понад берегом ріки, то тут, то там вже позначилась жовто-червоними плямами. Це черешеньки вкриваються осіннім багрецем. Може, тому, що перші серед фруктових дерев квітують, перші й відмирають. Мусить бути черга і порядок у божому господарстві, бо інакше світ догори коренем перевернувся б. Сподобалося господу покрасити черешеньці у червоне не лише листя, але навіть гілки, і деревина стає як мальована. Тільки та мальована краса не для життя, а для ув'ядання. Навесні з цього місця з-за густоти зелені не видно було вершка гори по той бік ріки, а тепер хоч листя і тримається ще дерев, гора вже просвічує крізь нього своєю голою маківкою.

«Людина, — думає Павлина, — теж заки умре, то насамперед зморщується, наче жили всихають в ній та стягують тіло, як капшук. Воно, либонь, тому і менший жаль за старим, що іде в землю, ніж за дитиною. Старе — то наче зісохле бадилля, що само проситься на погній, а дитина — то як та підсніжка, що вилупилась із землі до сонця».

І звідки-то розмаїті думки лізуть людині в голову? Вийшла ж Павлина на ганок не природою любуватись, а в справі: хоче роздивитися при світлі штани, що їх тільки що купила у Марині, служниці Річинських.

Вісім злотих за добрісінькі, непротерті, невистріпані, без жодної плямочки штани з чисто бельського матеріалу, то, можна сказати, — удача.

А що ж? Мусить же вона, мати й дружина, добре викручуватись, щоб зв'язувати кінці з кінцями, бо того, що син і чоловік дають на утримання дому, не дуже-то й вистачає. Воно б вистачило, ще й як вистачило б, коли б Йосиф не відносив щомісяця у банк на ім'я Бронка.

Може, колись трапиться Бронкові оказія пристати до спілки й самому стати співвласником друкарні. Павлина підтримує чоловіка в цьому намірі і тому, скільки б не дав на дім, ніколи не скаже, що мало. Зате мусить сама вже розкидати розумом, щоб у хаті не відчувалося нестатків. Йосиф хоч і не мішається в бабські справи, але цінує господарський хист дружини і не в очі, а на людях, поза очі, хвалиться, що в нього така жінка, що й з нічого вміє зробити щось.

Оці штани, що купила в Марині, то просто виграш у лотереї. Яка підкладка в них! А пряжки? Відколи Бронко на світі, не мав він ще штанів з такими штудерними пряжками. Аж дивно, що хотілося покійному одягати під рясу такі дорогі штани. Та хіба не було з чого? Було, а тепер минулося. Як то кажуть: була перла та й ся стерла.

Матко боска, яких панів грали оті Річинські за життя небіжчика! Повозами до церкви їздили, спеціального кухаря, ніби поміщики які, держали, дівчата не знали вже, що начіпляти на себе, а от прийшла смерть, і не минуло й три місяці, а вже штани по покійнім продають.

І Мариня якось так м'ялася з тими штанами, що Павлина й не розібрала: продавала вона ті штани з доручення своєї пані чи, може, наліво? А яке Павлині діло до того? Мариня мала штани на продаж, Павлина їх купила, купівля відбулася прилюдно в білий день, а поза тим що її обходить більше? Зрештою, Мариня тепер у Річинських, як говорять куховарки на базарі, повний начальник. Можливо, що раніше панство попихало Маринею, але тепер, коли вона за всіх промишляє своєю головою, то й шана служниці інша.

А втім, пощо їм, щоб мужські штани валялись по шафах та міль дразнили. Синів не залишив покійний, а майбутній зять — то надто гоноровий пан, щоб з покійного тестя штани доношувати.

А що буде, як і Бронко не захоче носити цих штанів? Минулися ті часи, коли носив усе, що нап'ялювали на нього, а як, бувало, пробував бунтуватись, то вистачало лише схилитись, ніби шукаючи прута, щоб стало по її. А тепер як знатуриться її син і чогось не захоче, то хоч порубай його на шматки, а кожний шматок посічи на котлети, він однаково стоятиме на своєму.

Думала, прости грішній, матко боска, що після тієї напасті з поліцією хлопчисько врозумиться трохи. Та куди там! Ще зухвалішим, ще впертішим, ще якимсь злішим став.

Гей-гей, де дівся, коли минувся, хто вкрав у неї той час, коли її син за кожною дрібницею запитував: «Чи можна?» Аж, бувало, надоїдав їй тими своїми питаннями; а тепер з хати виходить й тільки того, що кине (й то не кожного разу!): «Я пішов». А куди пішов, з ким пішов, коли повернеться, так і не питай, бо однаково не дізнаєшся правди.