Ірина Вільде - Сестри Річинські. (Книга перша)

— Від своїх покійних опікунів я нічого не привезла, бо Аркадій не хотів нічого брати. А коли приїхала на похорон, то все, що можна було, роздала бідним, а решту забрали якісь далекі родичі тітки Ладикової, Хто б був подумав, що вони помруть від отруєння грибами! Саме вони, що так розумілись на грибах! Я скажу вам по секрету, що шматок городу, який Ладики, як пізніше виявилося, відказали мені, я передала на церкву, щоб хтось з церковних братів завжди дбав про ті могилки і щоб на них не переводились гірські квіти. Аркадій це все оформив. Це була людина великого серця. Як шкода, що ви обидва не могли ближче познайомитись. Я тепер не раз думаю про це… Але я затримую, а пан меценас, напевно, поспішає.

Дружина Ореста Білинського, кругленька, подібна до яйця, блондинка, дізнавшись, що він повернувся з візиту до Річинської, іронічно скривилася:

— Я тепер вже її собі пригадую! Я її не раз бачила у церкві. Не плач, що ти не одружився з нею! З такою тютею ти б зовсім пропав… ха-ха-ха…

— А з тобою, то тільки пропав наполовину?

Ореста Білинського зачепив легковажний тон, яким Аполлонія відзивалась про Олену.

— Зі мною? Зі мною ти, прошу пана, виграв, тільки ти оцінити цього не вмієш!.. Ти був у місті, чи не чув, які там чутки ходять, хто виграв — «Україна» чи «Полонія»?

— Ти ж знаєш, що я не цікавлюсь тими справами.

— А чим ти взагалі цікавишся поза своїм кодексом? Ага, ще вдовою каноніка Річинського… З твоїх колишніх розповідей я собі уявляла, що то бог вість яка красуня, а то таке — все бери, тільки мене лиши. А ти знаєш, що я про них чула?

— Ліна, я просив би склянку чаю…

Не кваплячись з чаєм, Аполлонія почала торочити історію про бонну француженку, з якою у Річинських сталася така кумедна історія, що діти навчили її розуміти по-українському, а по-французьки так і не захотіли вчитись. Зрештою, та француженка в домі була тільки для блізиру. Так само, як той якийсь кухар Василюшка, чи як його там звали. Орест не чував про Василюшку? Але ж це прецікава історія. Аркадій привіз його зараз після весілля, як шлюбний подарунок, від поміщиці з села, де був колись парохом його батько, старий Річинський. Василюшка, розповідають, був дуже вродливим. Він став у Річинських нібито за кухаря, а фактично був і камердинером, і лакеєм, і взагалі метрдотелем. Розповідають, що він був правою рукою Олени в господарстві, особливо коли йшлося про прийоми гостей. Бо що ж могла знати й бачити та селючка? Він допомагав їй складати список страв та сам керував порядком їх подачі на стіл. Розповідають, що навіть подавав знак тій сільській корові, коли слід дякувати гостям за вечерю і запрошувати їх до салону. Говорять навіть, що між Оленою і тим парубійком були і якісь шури-мури, але це, напевно, плітки, хоч втім — хто його знає? Річинський, кажуть, був замолоду рудий, як шафран, а парубок — як мальований… Та зрештою з її рівнем освіти, з її манерами, що їх привезла з лісу, то, само собою, більш підходив їй Василюшка, ніж Аркадій…

— Ліно, чай прошу подати мені в кабінет, і май на увазі, що я іду туди працювати.

Орест Білинський сидів за газетою у довгій вузькій кімнатці, яку в домі гучно іменували кабінетом, і думав про те, що єдиним реальним здобутком за тридцять з чимсь років його життєвої боротьби є цих дев'ять квадратних метрів, куди навіть Аполлонії був заборонений вступ без поважної причини.

Вісім років минуло з того часу, як Йосиф забрав Бронка з гімназії. І хоч Бронко, не багато програвши від того, понад п'ять років уже на власному хлібі і, напевно, давно забув про цю подію у своєму житті, Павлина й досі не позбулася смутку, що огортає її наприкінці кожного літа. Споловіла кукурудза по городах та курликання журавлів все ще чимось нагадували Павлині ту першу осінь, коли перед її дитиною раз назавжди замкнулась брама у краще життя, тобто гімназію.

Довгий час не могла Павлина бачити Бронкових ровесників з книжками під пахвою. Так було боляче їй за сина. Тоді-то й зненавиділа книги тільки через те, що вони в її понятті стали недоступними для сина. Латинську граматику, яку колись шанувала нарівні з молитовником, винесла на. горище і, не маючи серця знищити, запхнула її поміж крокви, щоб жодне око не доглянуло.

Правда, біль з роками ставав тупішим. Часами він зникав зовсім, і тільки оте тоскне курликання перелітних птахів ворушило ще в серці вже не самий біль, а лише спогад про нього.

В цю надвечірню пору сидить Павлина в себе на ганку і міркує, що осінь у цьому році повинна бути лагідною. Нестерпна жара у липні, що зжерла чисто огірки, поступилась холодному дощовому серпню, а ось вересень заповідається теплий і сухий.