Ірина Вільде - Сестри Річинські. (Книга перша)

Орест Білинський схилився.

— Я не приходив раніше лише тому, що шанував ваш свіжий біль.

— Ніхто його, крім вас, не шанує, — тихо сказала Олена і приклала мереживну хустину до очей.

— Ви не знаєте, яка я самотня, хоч на дітей нарікати не можна. Вони добрі до мене. Кожна по-своєму.

— З дочками легше, — притакнув їй Орест Білинський, якому щораз ближчою ставала ця безпорадна жінка, хоч і водночас вона щораз більше віддалялась в його уяві від свого прототипа — дівчини з Лісків. — У мене — три сини.

— Так пан меценас мають дітей?

Це недоречне запитання не сподобалося Орестові. Воно прозвучало немов претензія.

— Так, в моєму віці рідко хто не жонатий, а раз жонатий… — усміхнувся очима, бо його губ не видно було з-за бороди. — Коли я після того весілля у Зеленій приїхав на різдвяні канікули, дізнався від тітки Максимовичевої, що ви вийшли заміж. А я там тоді стільки книг навіз…

Олена опустила очі. Сказати йому чи не сказати, що все те її заміжжя було одне непорозуміння? Адже тоді на весіллі у Рузі, коли вуйко Ладик спитав, хто їй сподобався, а вона відповіла «той високий», то саме його, Ореста Білинського, мала на думці. А пізніше погодилась на шлюб з Аркадієм, щоб тільки не робити прикрості своїм добрим опікунам, а трохи й з дурненької надії, що на весілля до неї приїде він — Орест Білинський. Та це все таке давнє, таке розпливчасте, наче затягнене мжичкою, що Олена схильна повірити: всі оті факти стосуються скоріш прочитаного роману, ніж її власного життя.

— Три сини у пана меценаса…

— Так, — зітхнув, — на моє нещастя.

— У мене п'ятеро дочок. Пан меценас бачили їх на похороні, але, певно, не запам'ятали їх.

Орестові Білинському мало не зірвалося з язика, що з однією з її дочок він щойно познайомився.

Олену знову потягло до спогадів, хоч цей бородань з притаманним його вікові черевцем нічим не нагадував худорлявого студента у полотняному піджаку з пом'ятими лацканами. Проте щось з колишнього залишилося у голосі цієї людини, і воно знову побуджувало Олену згадувати Ліски.

О господи, за двадцять п'ять років це була єдина людина, з якою можна було у думках пройтись по знайомих, таких дорогих місцях.

— Я думала, що ви приїдете на похорон моїх опікунів.

Орест Білинський здивовано підніс брови: він? чого?

— Вмерли одне за одним. Через день. І як не дивно — отруїлись грибами.

— Так, знаю. Мені писала про цей випадок тітка Максимовичева. Сам я більше у Лісках не бував.

Олені затамувало подих. А що коли він зараз скаже, що не приїздив до Лісків, тому що там не було її?

Та Орест Білинський не заглиблювався у пояснення. Збирався закурити і шукав очима попільнички.

Олена брела у спогадах далі.

— Ми з Аркадієм домоглися таки, щоб моїх опікунів дозволили поховати на узліссі. Колись вуйко висловив таке бажання. Казав, що коли помре, то щоб його поховали в лісі, а щоб люди не боялись, то на могилі не ставити хреста. Я так і зробила. А пізніше Аркадій мав від єпископа неприємності за те, що могили без хреста. Пан меценас не знають, чи лісництво в Лісках ще існує?

— Я ж казав вам, що я більше не приїздив до Лісків.

— А-а, правда, правда… Я хотіла б, щоб пан меценас познайомились з моїми дівчатами…

— Говоріть мені «ви», пані Олено. Коли я увійшов, ви звертались до мене просто на «ви». Так буде й простіше, і більше відповідатиме духові української мови… А це звертання у третій особі — прямий вплив польської мови, з яким нам треба боротись.

— Пан… ви все ще з усім боретесь? — зауважила напівжартома.

Орест Білинський заперечливо похитав головою:

— Вже не борюсь, пані Олено, на жаль, вже перестав боротись. Ну, а де ж ваші панни?

Олена встала, почала звати дочок, але дівчата не виявляли бажання знайомитися з маминим гостем. Чути було, як за дверима Олена умовляла їх: «Іди привітайся, не сором мене». Дівчата неохоче переступали поріг салону. Видно було, що роблять це неохоче, просто щоб спекатись маминих настоювань.

Олена, яка в присутності Ореста Білинського пожвавішала, представляла йому кожну дочку багатослівно, наче конферансьє, і це не сподобалося Орестові.

— Найстарша Катерина, — паленіла від сорому, що не личив її рокам. — Я думала, що буде кволою. Мені не було ще вісімнадцяти, коли вона прийшла на світ. Народилося таке мале, куценьке, але відразу мало пряменькі ніжки. А через десять місяців бралася вже ходити. Обличчям зовсім подібна до Аркадія, але він всіх любив однаково. Всіх однаково! — переконувала вона Ореста, начеб ця справа його спеціально цікавила. — Це я напевно знаю. Не було в нього ніякої різниці між дітьми. У школі вчилася Катруся добре, але Аркадій говорив, що якби хотіла, то легко могла б бути першою у класі, але не була нею. Може, бракувало їй наполегливості?