Ірина Вільде - Сестри Річинські. (Книга перша)

Годі, годі! То колись жінок ніде не допускали, тепер вони стали розумніші. Що буде іншим, те і їм.

Деяких таки вдалося переконати, а інші, наче на злість тим, що їх не пускали, висунулись у перші лави.

Раптом Бронка пройняла страшна думка: а що, як у дворі засідка? Що, як провокатор вистрілить з натовпу і поліція відкриє вогонь по людях? Коліна зомліли під ним. Бронко зупинився, але в ту ж мить людська лавина понесла його за собою.

Селом ступала, збиваючи клуби пороху, розпалена, закосичена, до безумства смілива, на все готова народна помста.

З бічної вулички, з-під лісового присілка надійшли люди з хоругвами. Ішли Христом-богом на панів, що намірялися заводити панщину.

Люди поклали хоругви в рови (свячені хоругви в рови!!), а самі приєдналися до гурту. На Загурського!

Ого, хай хлоп помуштрує трохи пана! Люди, тож-то кумедія, яка грошей варта!

Гайда всі разом!

Гайда, браття!

Раптом зчинилося замішання. Бронко спочатку не знав, що сталося. Коли ж захиталися телефонні дроти, здогадався. Валять стовпи! Нова хвиля захоплення піднесла народ.

Коли повалився перший стовп, люди мало що не пішли в танець з радості. Нарешті якийсь посібник ворога попав їм в руки! Це так проявляла себе розкута енергія відплати. Всі тепер рвалися до дії, до роботи, як до шнурка повішеного. Стовпи так і лягли один за одним обабіч дороги.

Задні з-поміж натовпу, які не мали куди докласти своїх сил, заспокоювали жадобу дії бодай тим, що хто копнув, а хто плюнув на повалені стовпи, обмотані дротами, наче жилами.

Замаячила панська садиба. Довга вузька алея вела до неї. Весь народ не міг вміститись в ній. Задні прорвалися через огорожу і пішли городами. За ними пішов і Бронко, все шукаючи очима Каминецького. Думка, що тут, як у Зеленій, можуть провокаційно вистрілити з натовпу, знову почала його тривожити.

Передні досягли городу і бігли поміж рядками капусти.

Раптом Бронко спіткнувся. Здалося йому, що зачепився за качан капусти і від того упав.

Хтось почав старанно обтрушувати з його спини порох, притримуючи за лікоть. Бронко люто шарпнувся.

— Та що ви тут цяцькаєтесь зі мною! — роздратовано вигукнув, але, оглянувшись, побачив старого селянина у білому новому киптарі і вже м'якше закінчив: — Не треба, вуйку, не треба.

Проте старий вперто тримав Бронкову руку і з якоюсь шанобливою запопадливістю продовжував обтрушувати його спину. Бронко зауважив, що вони таки добре відстали від людей. У цей час з-за живоплоту надбіг захеканий молодий селянин:

— Товаришу Завадка, прошу два слова…

Бронко насторожено глянув на нього:

— Що сталося?

— Пане товаришу, Мартинчук з Вишні хоче вам щось сказати… треба…

— Де Мартинчук?

— Та тут, — чоловік вказував на скирту збіжжя, — там зібрались…

— А що сталося?

Селянин розпачливо махнув рукою:

— Військо, кажуть, у дворі, треба спам'ятати народ… Бо піде село з торбами… Мартинчук пішов шукати…

Пізніше вже Бронко кляв себе, як це не зауважив, що Мартинчук пішов когось шукати і водночас чекає на нього, але в цей момент йому було не до того.

Швидким кроком попрямував за пліт, але тільки-но завернув, як на нього накинулись два драби і, поки отямився, на його зап'ястях були наручники. В одному з драбів Бронко впізнав Бжезіцького.

Без піджака і кашкета, у білій сорочці з відкладеним коміром, без краватки, він легко змішався з натовпом селян. В руках Бжезіцького був револьвер. Бронко криво посміхнувся. Бжезіцький сховав зброю.

— Кричати, боронитись даремно, товаришу Завадка. Пішли!

Бронко міцно вперся ногами в землю.

Один з посіпак вдарив його рукояткою нагана між лопатками:

— Без церемоній! Що це за панєнський опір? Однаково на руках занесемо, як треба буде! Не оглядатись! Тепер вже запізно ручкою махати!

— Та дай йому ще зробити па-па товаришам, — засміявся драб, розтягуючи рота від вуха до вуха. — Цо на то повє пан, панє Завадка, довціпнє [129] Дотепно (пол.). з нашей строни?

Шпигуни зареготались.

Бжезіцький конфіденціально нахилився до Бронка:

— А це був, нєх пан пшизна, панє Завадка, довціпни номер. Нє?

Бронко все ще не міг усвідомити, як сталося, що він опинився в наручниках, далеко від маси. Дійсно, номер був довціпни! Піймали його, як глухого горобця на полову. І такий кретин Бжезіцький виявився спритнішим від нього!

Завадка заскреготав зубами від безсилля. От сучі сини! Скували йому руки і відступились від нього. Звільнили йому дорогу, аби пробував утекти. І згадав слова Каминецького: «Спроба втечі — і куля в спину».