Ірина Вільде - Сестри Річинські. (Книга перша)

Комісар почав втрачати терпець. Він то кусав губи під чорним англійським вусиком, то, презирливо морщачись, розглядав ближчих селян, а то й, задерши вгору голову, слідкував за воронням, що кружляло над яворами.

Пан староста до того забувся у своїх клопотах, що по-хлопському почухався за вухом. Один отець Бобецький намагався зберегти достойну рівновагу духу:

— Тут не віче, парафіяни, і не для того ми сюди зібралися. І не треба нам тут комуністичної агітації. В нас нема панів і мужиків, бо наші пани відцурались нас ще за Люблінської унії, тобто, значить, парафіяни мої, я теє… я хотів сказати…

Навіть для тих, які не знали, що таке Люблінська унія, стало ясним, що отець парох ляпнув дурницю, а тепер сам не знає, як її замазати. Та й замазувати не довелося, бо староста, якого остання фраза ксьондза вивела з терпіння, помахом руки велів Бобецькому замовкнути, сам підійшов на кілька кроків ближче до народу і почав ламаною українсько-польською мовою:

— Хлоп має багато часу, коли може витрацаць його на глупе гаданнє. Якби цей тлум, що вже другий день чипить тут, взявся по-господарському за рискалі і джагани, то дороги були б справлені до самого Львова. Але хлоп рускі бил і єст лєніви, зли і упарти. А таким він став для того, що ми надто панькаємося з ним. Ксьондз пробощ пошукує коріння зла не там, де треба. Цо то будемо шукати віновайци у шляхти, коли руські хлоп лєніви з природи, нє хце працоваць навіть на себе самого. Так, прошу ксєндза пробоща, так оно єст. Я не маю час для дармовання і тому питам пораз останні: підете до роботи чи думаєте єще тидзень чипіти тут під хрестом? Не думайте собі, що ми будемо бавитись з вами у гагілкі! І дискутоваць довго не думаємо з вами. Пораз останні питам: хочете працювати? Підете до роботи?

З гурту людей виступив Петро Мартинчук з Вишні. Бронко досить давно його не бачив. Сиве, як протертий мак, волосся Мартинчука стало за цей час зовсім білим. Проте по-давньому було кучеряве і буйне. Цей білий ореол надавав ще більшої принади його вродливому обличчю.

— Відповідаємо, пане старосто, на ваше запитання: не зрушимося звідси.

Староста витріщив очі на Мартинчука, ніби хотів його спопелити. Комісар підійшов до старости і шепнув йому щось. Вони, очевидно, порозумілися, бо староста лише хитнув головою.

— Я питаю тут усіх: ви, господажу, відповідаєте тільки за себе. Ідзьцє собє, ідзьцє, поки вас не попросять.

— Я, прошу пана, хочу сказати слово. Ми не можемо іти (при слові «ми» він поглянув на сухорлявого, з довгою шиєю селянина, що став поруч), бо ми є делегація.

— Цо за делегація? Сконд делегація? — кинувся староста і якось смішно обкрутнувся. Поліцаї підійшли ближче щільною лавою.

Мартинчук глузливо посміхнувся:

— Така делегація, прошу пана старости, для вигоди панства. Аби пан староста не потребували зривати собі грудей та кричати до всіх хлопів, ми тут для того.

Староста не міг отямитись. Він вертівся як заведений:

— Що цей хлоп тут плєцє! Хто вас вибирав? Коли вас вибирали? Я дам вам такі вибори, пся крев, що місяць на задницю не сядете! Панє комісажу, слиши пан? За тен час, цо пан добєрал способув на ніх, оні делєгатув повибєралі! На панськіх очах, панє комісажу! Од кого ви делєгаці? — спитав недоречно.

— Та від тих людей, що перед вами…

— Ах, пся маць, — зробив рух староста, начеб хотів замахнутись батогом на коней, — то нє досць тего, же нє хцецє працоваць, то бендзєцє мнє єще тутай вєци ужондзаць! [128] Віча влаштовувати (пол.). В тей хвілі розійдітьсє! — рявкнув староста.

Стіна людей ледь помітно заколихалась, але не рушила з місць. Це матері про всяк випадок підняли дітей з землі і притулили до грудей.

— Кому було повєдзяно: розійдіть сєн! — високим тенором верескнув комісар, аж йому на шиї набрякли жили. Він дав знак поліцаям, і ті, вишикувавшись в одну шеренгу, підійшли до нього, зупинилися, готові виконати черговий наказ.

Поміж народом зчинився рух. Бронко спочатку не добрав, у чому справа. Аж потім стало ясно. Це люди підняли до бойової готовності, що хто мав у руках: вила, люшні, ба навіть оброслі свіжим листям ломаки. Цей нерівний ліс мовчки піднятих вгору дрючків і палюг був такою красномовною відповіддю народу, що пан староста, видимо, розгубився. Видовище було насправді величне. Бронко, не маючи нічого при собі, підняв догори кулак. Староста, очевидно, зміркував, що ситуація не в жарт серйозна. Пошептавшись з комісаром, він заговорив уже спокійніше, звертаючись до Мартинчука: