Ірина Вільде - Сестри Річинські. (Книга перша)

— Ти, Завадка, не грай вар'ята передо мною! Хочеш знати, шмаркачу, то я тобі скажу: краще тобі до публічного дому ходити, ніж до тієї читальні. Хотів-сь почути, так знай, прошу я вас!

Філіпчук до того збісився, що аж вікно в цеху розчинив. Задихався, либонь.

Два чи навіть два з половиною місяці Бронко мав цілковитий спокій з боку свого шефа. Філіпчук вів себе так, як би не пам'ятав нічого або вважав ту розмову за маловажну, щоб повертатись до неї.

Аж одного дня з'явився в цеху з якоюсь газетою в руках.

— Дивіться, прошу я вас, це совєтська київська газета… а папір… папір який!

Всі, навіть старий Пєрожек, кинулися оглядати, читати, мацати газету з-за Збруча, тільки один Бронко не відходив від каси, хоч його цікавість була й найбільша. Він, запідозрений у симпатії до комуністів, вважав, що краще для нього заховуватись [94] Поводитись. , власне, так.

— О… о… є навіть «З залу суду», — горлав Рудий, витягаючи свою бузькову шию поміж голови інших. — Те… те… засудили шпекулянтів, що перепродували… що?! — ситець… то по-нашому перкаль… ой мамцю моя рідна, перепродували перкаль по підвищених цінах…

— Чекай… чекай… а ви, прошу я вас, розійдіться до роботи, сьогодні в мене не файрант… — Філіпчук склав газету учетверо і сховав до кишені. — Чекай… коли перепродували ситець по підвищеній ціні… значить, його нема? Нема! — заверещав, вдаряючи себе на радощах по стегнах. — Нема! Держава на одну шосту земної кулі не має ситцю вдосталь! Як сказано у святому письмі? «Хто має вуха, хай слухає!» Таж наша паршива Польща… з якої сміються, можна сказати, на міжнародній арені… І то завалена вовною, шовками та оксамитами, аби тільки гроші… а там за перкаль під суд тягнуть! Щось подібне, прошу я вас, і у сні не приснилося б! Ситцю нема. Чи чував хто таке?

Філіпчук дивився в бік Бронка, але звернувся до Пєрожека:

— Пєрожек, пане Пєрожек, ви тут найстарші серед нас, певно, ще й на італійському фронті бували, скажіть мені, прошу я вас: як це може бути, щоб така велика ще й соціалістична держава ситцю не мала в себе?

Пєрожек зішнурував свої безкровні губи, від чого зробився подібним до воскової, невправною рукою виліпленої фігури.

— Я перепрошую, пане шефе, я не економіст. Моя справа — друкарська. Але чоловік десь трохи у світі бував. Правда, правда, був і в Італії, і на Чехах та Моравії. Я собі думаю так, що, може, то така дуже велика держава, як пан шеф кажуть, одна шоста світу… то, певно, фабрики не можуть настачити населенню мануфактури… Я так думаю. Я перепрошую. Я не економіст. Моя справа — друкарська.

Аргумент був наївний. Бронко це зразу відчув. Філіпчук, як і можна було сподіватись, розреготався. Вдавав, що так сміється, аж за живіт мусить держатись.

— А то добре, а то мені подобається! Ви геніальні, Пєрожек, я завжди це говорив. То, по-вашому, виходить, прошу я вас, що в багатого господаря мусить челядь голодувати тому, що господиня не встигає хліба випікати? То коли так піти за вашими думками, то виходило б, прошу я вас, що чим більша держава, то тим бідніше має жити населення, бо держава не встигає забезпечувати людей продукцією, прошу я вас. А якби так… скажім для прикладу… комунізм перекинувся на всю кулю земну, то тоді одягненими ходили б хіба одні комісари, бо ж тоді фабрики не встигали б… Оце мені подобається! А ви, Пєрожек, хоч старий, а дурень, це я вам завжди говорив! «Фабрики не встигають!» А чого не встигають? Тому, прошу я вас, що державні, о! А що ти, Завадка, на це?

— Звідки я знаю? Я не бував у Радянському Союзі…

— Не бував, то не бував, але хіба не скажеш, що совєтські газети брешуть самі на себе, га? А, не маєш що відповісти? То інша річ. Треба чесно признатись, прошу я вас, що загнали тебе в кут, о!

«Чорта з два загнав ти мене в кут! Я просто не хочу з такою свинею, як ти, ставати в дискусію».

Дійсно! У Бронка був такий логічний, абсолютно переконливий аргумент, як те, що дореволюційна Росія була переважно аграрною, на добавок відсталою країною, а невеличка промисловість переважно була в руках іноземних капіталістів. А крім того, Лодзь і Варшава, два текстильних центри, відпали. Щоб молода держава могла встояти, треба було перш за все побудувати фабрики і заводи, пустити в рух важку індустрію, а за цим уже піде легка промисловість. Так намічено у програмі партії. А раз намічено, значить, напевно буде здійснено. А Польща — не аргумент. Польська шляхта любить шовки і оксамити. Це в її стилі. Вона не раз уже через оті шовки та оксамити державу з торбами пускала.