Ірина Вільде - Сестри Річинські. (Книга перша)

Заправляв вечором чорноокий довготелесий хлопець, якого звали Романом. Бронко ще ніколи не бачив такої рухливої людини. Він, наприклад, коли говорив, то робив це не тільки язиком, не тільки мімікою обличчя, але й руками та ногами.

Бронкові була знайома ця гра, яка полягала в тому, щоб назбирати у присутніх фанти, а пізніше викуповувати їх. Найбільш популярним способом викупу серед молоді Бронкового кола був «монастир». Коли дівчину викликали у «монастир», який звичайно містився у другій кімнаті за дверима (а якщо такої не було, то в притемнених сінях), то вона мала стільки разів поцілувати хлопця у «монастирі», на скільки «років» її туди «присуджували». Ця гра завжди викликала в Бронкові огиду, і він звичайно старався зникнути з зали, поки там ішов «монастир».

Коли цього разу почали збирати фанти, Бронко вирішив, що тільки-но почнуть грати у «монастир», він шмигне з залу і тоді — шукай вітра в полі.

Та першому фантові присуджено продекламувати.

З кола на середину зали вийшла незнайома Бронкові (хоч не раз зустрічав її в Нашому в околиці пошти) хрупка дівчина у нитяному біленькому светрику з двома калачиками кіс над вухами і почала декламувати…

Ще й сьогодні пам'ятає Бронко, яке приголомшуюче враження зробили на нього перші слова вірша, проказані сильним, дзвінким, таким неспівмірним з її утленькою фігурою голосом.

Бронко запам'ятав тільки першу строфу того вірша:

Через півтора року сипак [92] Провокатор. видав цю комсомолку, і дівчина досиджує тепер своїх сім років десь у львівських Бригідках.

Другий фант дістав завдання навчити присутніх пісні. Бронкові такий викуп видався абсурдним. Хіба можна за один вечір вивчити пісню? Виявилось, чорт його бери, що можна.

Звідки не взялася гармонійка, Роман насамперед проспівав пісню сам, — голос в нього, щоправда, був слабенький, — а потім хлопці і дівчата почали хором. Роман в ролі диригента був прекомічний, але якось ніхто не сміявся, коли він кидався то руками, то ногами…

Тепер Бронко здогадався, чому Каминецький так умовляв його залишитись на розваги.

Тепер у читальні організовувались молодіжні гуртки — танцювальний, драматичний, хоровий, шаховий, де, хоч і проходила робота по-різному, всюди панував один революційний (можливо, це й перебільшення) дух.

Бронко пристав до шахістів. Був серед них і Роман. (У Бронка створилося враження, що він бере активну участь у всіх без винятку гуртках). Найголовніше, що ці хлопці відчували такий самий голод до книжок, як і він.

Вони повідомили Бронка, що у Львові є спеціальне, прогресивного напрямку видавництво «Прогрес», де можна замовляти цікаві не по високій ціні книжки. (Бронко відчув, що коли б він признався, що він до того часу просвіщався продукцією «Цікавої книжки» Міська Ковалишина, виставив би себе тільки на сміх перед товаришами).

Одного разу, коли Бронко захвалював текст нової пісні, мовляв, її треба поширювати всюди серед молоді, хтось з хлопців кинув:

— А ти, коли б хотів, допоміг би нам у цьому.

Бронко не зрозумів натяку.

Тоді Роман сказав прямо:

— Та ти ж працюєш у друкарні…

Бронко нарешті здогадався. Ні, це неможливо, хлопці.

Шеф, а не так шеф, як Рудий весь час заглядає йому у текст.

Шустрі хлопці придумали куди простіший спосіб: хай Бронко тільки дістане літери. Верстатка в них знайдеться, а там — потягнуть валком і, будь ласка, можуть друкувати, хоч у ста примірниках, будь-який текст.

Розуміється, що відвідування Бронком сельробівської читальні не могли пройти повз увагу Філіпчука. Бронко анітрохи не був здивований, коли шеф одного разу спитав його просто з моста:

— Я чув, що ти частий гість у читальні на Мнихівці, прошу я вас.

— А ви воліли б, щоб я до кнайпи [93] Закусочної, пивниці (з пол.). ходив? — відрізав йому з місця Бронко.

Філіпчук витріщив на нього очі.

— А, пізнаю… пізнаю вихованнєчко. Це вони вчать тебе пискувати до твого хлібодавця… Це так по-комуністичному, що?

— Я там жодних комуністів не бачив.

— «Не бачив»! Повилазило б тобі! Ходи… ходи… Вони тебе скоро навчать, як у рідного тата каменем кидати. А чому ти, прошу я вас, не ходиш до іншої читальні, а якраз до цієї внадився?

— Бо ця мені найближча. Я й раніше туди заходив. А що то я там роблю таке? Вже партію шахів зіграти не можна? А що маю по файранті робити?