Ірина Вільде - Повнолітні діти

— Ні, дорога до Джорджесків не сюди, — зітхає з полегшенням Дарка.

І раптом звідкілясь несподіваний наплив гарячого жалю, хвиля докорів і каяття: як могла вона так відпустити Данка без жодного сердечного слова? Чому не гукнула ще з балкона до нього? А потім дивуватися… дивуватися, що Данко шукає товариства тієї румунки. Тієї по-циганському музикальної румунки! А Стефа? Ні, ще ближча, ще рідніша, ще більш бажана стала вона для Дарки. Власне, за те, що звернула свою увагу на Данка. Хіба це не говорить про спорідненість їх душ?

Перше листопада з голими галузками, на яких роса закам'яніла льодяними слізьми, вигулькнуло якось так поквапно, що якби не приїхав був татко, то Дарка не повірила б, що це вже перше!

Татко, як більшість інтелігентів, що живе на селі, урвав півдня від господарства, хати й школи та хотів з того півдня привезти з собою в село півміста. Так! Треба було за тих кілька годин від ранішнього до полудневого поїзда оббігати кілька разів сходи вгору і вниз у шкільнім інспектораті, повідвідувати прогресивні українські редакції (це ті вістки з світу, що їх до звичайного громадянина не допускала цензура), заглянути до єдиної української книгарні, випити чай у знайомому ресторані в надії, що, можливо, зустріне там когось з давніх товаришів, виконати мамині доручення (довгий, довгий список), а вже під кінець, як не дивно, — Дарка. Це, мабуть, для того, щоб від Дарки татко не мусив був уже відриватися ні до чого іншого. Але що з того? Тому, що Дарка на самому кінці у списку всіх важливих справ, для неї залишилося найменше часу.

Татко на фоні чужого середовища і обставин зовсім інший, ніж той татусь у Веренчанці. Якийсь несміливий, чи, може, справляє тільки таке враження?

Дарка помітила, що тут, у місті, де стільки чепурних панів, якось надто світив голим хребтом хутряний комір таткового пальта. І капелюха з такими широкими крисами не носить ніхто з добре одягнених панів. Раніше це відкриття розсмішило б Дарку. А сьогодні болісно їй за цю таткову бідність. Проте вона нітрохи не соромиться його. Навпаки! Якби від цього стало легше таткові, якби це могло мати якесь моральне значення для нього, то вона ладна була б узяти його під руку, піти з ним на найбільшу Панську вулицю увечері, коли там проходжується багато шикарних пань і панів, і говорити кожному з них:

«Дивіться… цей немодний пан — це мій татусь… Але я не соромлюся його. О ні! Хочете, то я при вас поцілую його в руку!»

— Прошу дуже, дуже поцілувати від мене мамцю, бабцю, Славочку, — передає свій привіт додому Дарка. Прощаючись на вулиці, не може притулитися до татка, тільки гладить рукою витерте хутро його коміра так, начебто це було його серце.

Відчула легку неприязнь до Славочки, що затримала маму у Веренчанці. Мама теж не має нового хутра, але мама має молоде, свіже обличчя, і тому мама ніколи не може мати такого нещасного вигляду. Так, це правда. Після зустрічі з мамою завжди якось веселіше жити.

Ціле щастя, що після першого (перше припало на четвер) була репетиція змішаного хору. П'ятниця — це був один день у тижні, що мав за собою шість попередніх днів і ночей, сповнених сподіваннями і всякими можливостями. День, що хвилював, доводив до нестями і обіцяв так багато, що майже завжди обманював, бо майже кожної п'ятниці після репетиції тягнули Данка товариші з собою, а Дарка мусила задовольнятися товариством Лідки, яка молола цілу дорогу ні пришив, ні прилатав.

Проте п'ятниця — це найбільш очікуваний, вимріяний день у цілому тижні. Було так розкішно стояти собі з вухами, як два вогники, й усвідомлювати, що десь за десятками плечей і голів є хтось невимовно дорогий, що дивиться на ці самі, що й ти, предмети, слухає ці самі голоси, дихає цим самим повітрям. І від цих почуттів росла вдячність до світу і людей. Вдячність до вчителя Іванкова, який дозволив їй приходити сюди, який зрівняв її з тими всіма, що їх доля обдарувала слухом, який хоче людину зробити з неї.

Сьогодні учитель Іванків якийсь інший, ніж кожної п'ятниці. Не квапиться роздавати голоси. Він виходить на підвищення недалеко від фісгармонії і жде. Вже міг би починати говорити, бо в класі стало зовсім тихо. Хоч ця тиша, може, більше від здивування до дивної поведінки вчителя, ніж з пошани до його особи. Відомо, що таке спів у гімназії, щоб заради нього аж учителя поважати! До того ж Іванків мав за собою дуже погану славу як уродженець буковинської землі. Він був один з тих, які першими вийшли вітати окупантів з музикою. Правда, про це тепер не говорили голосно, а вірніше, зовсім перестали згадувати, щоб не наразити себе на неприємності з боку сигуранци, проте факт цей був записаний в пам'яті громадськості.