Ірина Вільде - Повнолітні діти

— Тата твого арештували румуни, а ти так легко погодилася на те, щоб Мігулів змінив українську мову на румунську? Невже ж ти не розумієш, що це значить? Невже ж ти, — голос Стефи став важким і дуже повільним, — ще й досі не розумієш, що вони всякими штучками поступово хочуть заперечити нас взагалі як націю? Невже ж ти не бачиш, що такі, як Мігулів, — на службі в них?

«А пан Локуіца, — стукає щось Дарці в голові, — пан Локуіца напевно не хоче нічого поганого нам, українцям, а він теж румун. Румун з румунів…»

— А ти не дозволила? — наважується Дарка на виклик проти подружки, яку до сьогоднішньої розмови вважала за саму ніжність, за ходячу поезію.

— Так, я була проти. Ти забула? — але вмить, наче зміркувала щось, заговорила до Дарки давнім привітним голосом: — А тобі ніколи не спадає на думку, що ми повинні знати твори своїх поетів… знати історію нашого народу, знати, хто ми і звідки взялися на світі? Тобі ніколи таке не спадає на думку, Дарко?

Дарка мовчить. Такі натяки можна по-всякому розуміти. Між подружками повинна бути щиріша розмова. Так принаймні Дарка гадає. Це саме відчуває і Стефа.

— А ти хотіла б дістати такі книжки… ті, знаєш, заборонені, що я тобі колись згадувала?

— Так, — відповідає твердо Дарка, і це «так» рівнозначне потискові чесної руки.

— Я так і знала, що ти погодишся. Коли так, то все гаразд. Я познайомлю тебе з людьми, що постачатимуть тобі такі книжки… Тільки ані слова нікому про це! Ані слова, Дарко!

— Ти повинна мені вірити, — вже трохи ображено зауважує Дарка, наче тоном тим хотіла нагадати подружці, кого та бачить перед собою. — Я нікому не скажу. А тепер я вже піду… — мусила попрощатися з Стефою, бо знову згадався Данко і так хотілося, так дуже хотілося побути самій!

Бувають такі дні наприкінці жовтня, що здається, ніби вони поскидали з себе осінні пальта і проходжуються з розстебнутим коміром сорочки. Тоді вдруге випускає парості трава і людське серце дозволяє собі нерозумні надії. Про сонце в такі дні й не згадувати. Воно таке лагідне та сумирне, що, приплющивши повіки, можна чути дрібненький біг його мікроскопічних ніжок.

У такий день прийшов Данко до Дарки. Так несподівано, як приходить поганий сон до людини, а потім зникає, залишивши тугу за собою. Дарка запросила Данка на балкон. Вона хотіла, щоб ні одна його часточка, ні усмішка, ні голос, ні відгомін голосу не дісталися чужій хаті і чужим людям в тій хаті, для котрих Данко тільки перший-ліпший.

— Я думала, що ти вже зовсім забув про мене! — щось ніби докір, ніби виклик. Данко пошукав її очі і, знайшовши їх, націлив простісінько свої в них:

— Чому ти таке думала? Ми маємо тепер нового професора, з математики, який дуже вимагає… Потім ці репетиції в музичному інституті. Дивись на мої пальці. Вони геть задубіли від струн!

Дарка торкається дійсно загрубілих на пучках пальців його рідних рук і чує водночас, як щось вистукує їй у пам'яті:

«Дочка пре-фекта… дочка… пре-фекта…»

— Ти й тепер ще граєш з тією Джорджеску? — питає зовні спокійна, пам'ятаючи кожне слово Стефиної балачки про дочку префекта.

Та Данко відповідає так спокійно, що не можна не повірити в його чисту совість:

— Очевидно! Я ж говорив уже тобі, що виступ відбудеться десь на початку лютого…

Дарка — ще підліток і тому не знає, що таке правило жіночої обережності, запитує просто з мосту, як то кажуть:

— І ти приходиш до неї до хати? Вона — дуже гарна?

Данко сміється дрібним, але якимсь наче не зовсім щирим сміхом:

— О, вона є форте фрумоси… [22] Дуже гарна (рум.) . Але головне — як вона грає! Ти мусиш Послухати її… Фуга в неї виходить… — але, мабуть, зміркувавши, що Дарка не знає музичної термінології, знову повертає до того, від чого почав: — Ти обов'язково мусиш колись послухати її. Вона так смішно по-німецькому говорить…

— І тому ти її любиш? — хоче засміятися Дарка, але сміх цей розбивається об серйозне Данкове лице і засоромлено ховається в кутиках очей.

— Я тільки люблю слухати, як вона грає. Не бійся, знайдуться такі, що будуть її любити.

Стефа говорила правду про Данка і Лучіку. Він навіть не заперечує того. І ця його правдива, нічим не прикрита відвертість вражає її найбільше. Боїться вже запитати, чи він дійсно так, як говорила Стефа, буває у Джорджесків щодня. Бо коли Данко скаже «так», то це буде сама правда.

Дарка наважується на зухвальство і торкається ще однієї струни Данкової душі, яка повинна б озватися бажаним голосом: