Ірина Вільде - Повнолітні діти

Учитель Іванків спирається правою рукою на стіл і каже (незвичайним відгомоном відбиваються його слова):

— Коли я ще був учнем — це було в сьомому класі, — довелося мені брати участь у шкільному концерті, на якому був присутній сам президент. За Австрії, мусите знати, правив Буковиною президент так, як Галичиною — намісник. Я дуже боявся тоді за себе. Але коли я відспівав свою партію, я зараз відчув, що мій спів справив враження. Мій професор з співів сам підійшов до мене і потис мені руку. Тоді хтось з моїх товаришів сказав, що зі мною хоче говорити сам президент. Я догадався, що йому сподобався мій спів і він хоче сказати мені слово визнання. Я хотів, щоб президент якимсь чином дізнався, що це співав українець. Тоді ще не було української гімназії в Чернівцях. І я вирішив, навіть якщо мене не питатимуть про це, сам розказати президентові, хто я. Я був так захоплений цією думкою, яка здавалася мені майже зухвалою, що, коли президент запитав мене: «Ві гейсен зі» [23] Як вас звати? , я відповів одним духом: «Рутене» [24] Українець. . Спростовувати не було часу. Коли сьогодні опівдні довідався я від директора, що до нашого міста має приїхати пан міністр освіти і наша гімназія має разом з іншими привітати міністра співом та показати, що вона вміє, мені на думку спав цей інцидент у моїй молодості. Я ще скажу вам щось таке, що вас, напевно, не тільки порадує, але сповнить гордістю так само, як і мене сповнило воно: наша гімназія — єдина школа з усіх національних меншостей, якій дозволено на тому святі відспівати свої народні пісні. Я хочу, щоб наші пісні не тільки подобалися панові міністрові, але щоб ми його зачарували красою нашої пісні, і щоб вона дзвеніла йому вічно у вухах, і щоб він там, у столиці великої Румунії, оповідав казки про нашу пісню, щоб ті казки дійшли до вух самого його величності короля. Я хочу, щоб вашими устами Буковина дала знати про себе його величності королеві. Говорю до вас, як українець до українців, і думаю, що ви розумієте мене. На це свято проектується конкурс самої лише румунської пісні. Я, ваш учитель, кладу вам в обов'язок вийти першими на цьому конкурсі. І те перше місце має здобути не «Лічеул патру», як офіціально називається наша гімназія, а «Лічеул українян». А тепер до праці!

Іванків був схвильований. Захопився власними словами.

Дарка дивилася по залу. Учні не обіцяли, не вигукували, не присягали, а стояли збиті в одну густу лаву, і годі було відгадати, що означає та їхня нерухомість. Можна було думати, що вони таким способом демонструють свою готовність постояти за честь своєї гімназії й української пісні, а міг це бути німий протест. Дарка не могла знати. Знала тільки те, що багато поміж учнів не довіряло Іванкові.

Учитель зійшов з підвищення, наблизився до фісгармонії і роздав ноти конкурсної пісні.

— Але ж це зовсім легке! — вилетів звідкись оклик.

— Побачиш, яке це буде важке, коли схочеш бути першим, — відповів учитель.

Данко з цієї репетиції пішов негайно з товаришами (хоч як дуже хотіла його розпитати Дарка, як було на тій прогулянці!), але сьогодні менш болісною була їй така неуважність з його боку.

На розі Головної Дарка побачила Івонка у склепінні однієї брами. В сердачку, притулившись до одвірка, чекав на когось.

Торкнула Лідку за плече:

— Перейдім на другий бік вулиці! Там є Рахміструк — не хочу з ним зустрічатися.

Лідка з недовір'ям заглянула Дарці в очі:

— Не вдавай… не вдавай, Дарко… Адже це твій хлопець. От не тріпайся… Бери Івонка, бо сама знаєш, що на Данилюка нема що розраховувати. Рахміструк, їй-бо, упадає за тобою, — чого ти ще хочеш? Зле тобі колись докторовою бути?

Дарка визволила свою руку і навскоси перейшла вулицю на другий бік. Відчувала на собі Івонкові очі.

«Може, й Данко вистоюватиме так безнадійно по брамах, — майнула думка, — тільки не ради мене…»

На другий день наче хтось підпалив гімназію звісткою про приїзд міністра. Вона оббігла миттю всі класи, парти, від учениці до учениці. Шарпала за вуха, відкривала широко очі, розбурхувала цікавість, піддмухувала самолюбство, відроджувала надію на успіхи, шуміла, гула і клекотіла по всіх закутках гімназичного будинку. Тут ішли наради, складалися проекти, придумувались нові засоби для досягнення мети.

Дарка бачить, як нерухомі очі Оріховської просвердлюють кожний гурток, а вуха, здається, видовжуються, щоб схопити нитки розмов поодиноких гуртків і зв'язати їх в один вузол. Вона і не підтримує радість учениць, і не гасить її. Ходить поміж ученицями поважна, замкнена в собі, з глибшою, ніж звичайно, рискою на переніссі.