Ірина Вільде - Повнолітні діти

Стефа Сидір без слів іде до таблиці й певними, спокійними штрихами малює грізного, з бровами, як у казкового Прудивуса, професора Мірчука.

Під цим портретом надруковано двоє слів — параграфи з Мірчукового кодексу: «Записано. Вистачить».

— Додай йому ще роги! Я тебе прошу: дорисуй йому ще роги! — заходиться від сміху Кентнер.

— Намалюй мені копію в чернетці. Я мушу його такого мати, — просить Романовська, хоч рука в неї така, що сама могла б зробити. Всім відомо, що Романовська збирає фото кіноартистів і карикатури учителів.

— Роги! Малюй ще роги! — аж тупотить ногами Кентнер.

— Увага! — скрикує, на півхвилини спізнившись, Косован, бо Мірчук уже побачив себе.

— Хто це намалював? — питає по-діловому.

Ті дві, що були біля дошки, пурхнули на свої місця, як сполохані горобці.

— Я притягну до відповідальності винного, — заявляє нарешті Мірчук. Ніхто не дивується такій заяві. Само собою зрозуміло, що так повинно бути. Мусить навіть бути.

— Чи учениці знають, що це дорівнює зневазі учителя?

Певно, що знають. Чого ж би інакше зображували шановну особу вчителя?

— Якщо винуватниця не признається, то я піду до директора, і наслідки впадуть на цілий клас. Так, на цілий клас!

У класі стає моторошно. Сидір повинна б признатися! Дехто нетерпляче повертає голову в її сторону. Мірчук не знає жартів.

Що ти на це, Сидір? Нічого. Вона має свідків, що схоплювалася двічі, щоб признатися, але Міці Коляска моргнула, щоб мовчала. Знаками натякнула їй, що в разі чого вона всю вину візьме на себе. Як має мати вже двійку з латині, то бодай нехай знає за що!

— Якщо ніхто не признається, то в такому разі нехай директор подивиться на таблицю (якось важко йому було вимовляти «на мене») і сам побачить, до яких вибриків доходять у класі типи, що давно повинні бути поза шкільним життям.

Натяк виразний, як білий день. Коляска зухвало висуває голову вперед і дивиться просто на Мірчука своїми розкосими, визивними очима: «Прошу далі, я слухаю! Прошу!»

Але професор не має що більше говорити. Встає і з розгоном виходить з класу, не зачинивши навіть дверей за собою.

Тоді схоплюється Стефа і кількома помахами губки стирає з дошки карикатуру.

— Ай! — зойкнула Романовська. — Ти, певно, не намалюєш мені вже такого в зошиті!

— Тепер хай приходить директор! — набирає відваги мала Кентнер. — Що побачить?

— Чекай, здається, вже йдуть.

Тоді Коляска миттю перескакує через лавку і похапливими, недоладними рухами накреслює на вогкій дошці осла з вухами, такими довгими, як ноги. На хвіст уже не стало часу, бо за дверима залунали голоси Мірчука та директора.

— Рятуй нас, мати божа! — заголосила Ориська і закрила лице долонями.

Перший ввійшов до класу директор (Мірчук схвильований став собі віддалік). Елегантний, як закордонний дипломат, він з суворими бровами приступив відразу до справи. Був уже поінформований про суть провини, не мав сумнівів щодо того, хто з учениць зробив цей гідний кари вчинок. Директор дивився непримиренно просто на клас. На таблицю й не глянув. Видно було, що в нього нема двох думок щодо того, що Коляска встигла вже затерти сліди свого злочину. Ясно теж було, що він довірятиме словам пана професора, хоча б у цю хвилину не було на таблиці жодної риски.

— Хто дозволив собі жартувати з особи пана професора? Коляска, може, ви скажете нам?

У класі стало тихо, аж страшно.

Він зробив рукою рух у бік дошки, і клас завмер.

— Це ж нечувана нахабність: брати собі за предмет своїх пустощів особу пана професора! Я вас навчу…

І в ту хвилину директор і Мірчук повернули голови до дошки. По класу рознісся спазматичний, насильно стримуваний сміх. Це сміялася мала Кентнер. Сміялася дитина, що затикала собі вуста й ніс, що душилася, аби не вибухнути. Нарешті все це прорвалося, і вона, здригаючись від сміху, пірнула під парту.

Дарці здалося, що Мірчук за мить перевтілився в сіру піраміду піску, яка на очах розсипається в порох. Директор пирснув сміхом (і справді, не можна було не сміятися з цього осла з вухами до землі і без хвоста), але миттю оволодів собою, начебто кашель застукав його, і, відкашлявшись, звів грізно брови. Та поки розтулив рота, Коляска вже сама встала.

— То я намалювала, прошу пана директора.

— Я з вами не маю нічого більше говорити, бо від сьогодні не вважаю вас ученицею нашої школи. Забирайте свої книжки та йдіть додому. Поговорю з вашим батьком. Завтра нехай він прийде до мене до канцелярії.