Ірина Вільде - Повнолітні діти

І Стефа зраділа. Вона щиро притиснула Дарчину руку до себе, але зараз же задумалася, наче охляла:

— Завтра в мене зайнятий вечір… Хіба післязавтра, добре?

Ці недомовки, оці якісь таємниці шукали виходу на денне світло, як підземні джерела. Ким, чим може бути зайнятий вечір у Стефи, що з нього треба аж таємницю робити перед Даркою?

Дарка, може, була б уже рада, якби спіймала Стефу на якійсь неправді, якійсь замаскованій нещирості. Раз якось Стефа попросила Дарку піти з нею в парк. Хотіла назбирати собі осінніх листків на моделі до рисунків. Жовтень докочувався вже до половини. В парку пахло вогкістю осені. Від жовтого листя на деревах і того, що покривало землю, зробилося в парку нереально ясно. Сонце відбивалося в цій жовтій площині, як у дзеркалі, і розпорошувалося ясно-жовтим промінням у повітрі. Соковита зелень літа з густими тінями здавалася сном. Поміж оголеними деревами звук летів довго і без затримки. Дзенькіт трамвая було тепер чути зовсім виразно в самій гущі парку, і це в якійсь мірі теж належало до мелодії осені.

Дівчата йшли поруч і мовчали. На головній алеї, саме навпроти вулиці Семигірської, перетяв їм дорогу Данко із скрипкою під пахвою. Він ледве глянув на Дарку. Уже пройшов, але вмить обернувся і привітався до неї, з явною симпатією усміхнувшись, хоч вона не була сама.

— Ти його знаєш? — начебто здивувалася Стефа.

— Абощо? — невідомо чого стривожилася Дарка.

Стефа загадково похитала головою:

— Нічого… Гарний хлопець і гарно на скрипці грає. Я тільки раз його чула, але… — урвала раптово так, що можна було подумати: «Але ніколи не забуду його гри».

Дарка не питала більше. Дарчин схвильований голос міг зрадити її. Стефа сама докінчила:

— Але волочиться з тією румункою, і… шкода, якби він мав для нас пропасти.

Звістка вбиває Дарку так, як убиває людину грім чи раптовий параліч: їй не вистачає повітря, вона нездатна до будь-якого руху. Ще кілька кроків тягне ноги за собою. Потім пристає, щоб буцімто поправити собі комір коло плаща. Мусить отямитись, відпочити трохи після удару.

— Та румунка? Вони вчаться разом, і більш нічого, — пробує Дарка несміливо виправдати Данка перед Стефою

і перед власним серцем.

Стефа немилосердна:

— Чого захищаєш його, коли добре не знаєш справи? Як це, щодня вчаться? А тепер, гадаєш, куди він полетів? На Гартенгасе, до вілли Джорджесків! Яка досада… все, що трапиться в нас здібніше… щось краще, обов'язково намагаються перетягти в чужий табір…

Це зауваження тільки підсилює Дарчин біль: невже так погано з Данком? Невже така небезпека?

— Звідки він? — хоче знати Стефа.

Вона не розуміє, що Дарці важко тепер говорити, що вимовити одне слово для неї так важко, як тому, в кого прострілені легені.

— З Веренчанки…

— Його батьки — українці?

— Тільки батько… Його мати — німка з Відня…

— А твої батьки?

— Мої? — в надзвичайному здивуванні питає Дарка… — А хто мали б бути мої батьки?

Стефі забаглося тепер говорити про таке, що нітрохи не підходить до Дарчиного настрою:

— Бо, бачиш, можна зватися українцем, а ним не бути… От хоч би Підгірська. Свідома українка… та ніколи так не зробила б.

— Адже мій тато!.. Для чого ти мені це говориш? Мій тато свідомий українець.

— А звідки ти знаєш, що твій тато свідомий українець? — засміялася Стефа.

Дарку вкололо таке насмішкувате запитання. Її особисте горе, що впало на неї, не дало їй змоги проаналізувати змісту цього слова «свідомий» чи «несвідомий». Знала так само, як, наприклад, що плюс і мінус в електриці притягуються, знала без пояснень і аналізу, що бути політично несвідомим — це щось ганебне. Запам'ятала собі, хоч аж пізніше зрозуміла зміст сцени, як на самому початку окупації румунами Буковини, десь у дев'ятнадцятому році, пан Хорвацький, друг і товариш батька, сидів у них у кімнаті і з розпукою питався раз по раз:

— І скажи мені, Николаю, чому вони мене не арештували? Скажи? Таж я не знаю, як тепер показатися в Чернівцях! Ні, ти мені скажи, чому вони арештовують всіх чесних людей, а мене залишили? Я тебе прошу, друже, якби ти часом почув, що щось на цю тему говорять, то, ради бога, роз'ясни людям, що я ні в чому не винен!.. Тяжко, чоловіче, на старі літа з порядної людини помелом стати… І мусили вони якраз мене не арештувати!

Сцена ця майнула в Дарчиній голові, і вона відповіла зухвало:

— Адже мій тато був арештований, як прийшли румуни. Як не віриш, можеш запитати, кого хочеш.