Ірина Вільде - Оповідання та повісті, окрушини

— Я хотіла б… їм на злість… на злість тим, що починають підкопувати піді мною… таку промову сказати на зборах, щоб їм аж у носі закрутило. Я хочу просити, — вона перестала скубти скатерть, підвела голову й очі на вчительку, — щоб ви склали мені таку промову, а я б своєю рукою переписала. Я хочу їм показати… навчити їх… вони гадають… — їй бракує слів і духу.

Учителька, сплівши пальці на грудях, починає ходити по хаті, хоч доріжка до вікна не довша за добрий господарський стіл. Потім зупиняється перед Ольгою і, нижча за неї, дивиться на дівчину знизу вгору.

— Ай, дівчино, як ти мені свого тата нагадуєш, коли йому трохи менше років було…

— Таж я кажу вам, учителько, що ми по татові чубаті…

Учителька бере олівець зі стола і машинально гризе зубами незатесаний його кінець:

— Це жіночі збори, Олько? Гм… — і знову олівець між зубами. — Гм, що тобі написати на ці збори? Колись, як я ще була твоїх років… бачиш, ми боролися за рівноправність жінок… Тепер це все належить уже до історії… Постарілася я вже, Олько, і не зовсім добре знаю, які тепер новини у жіночому світі… А може б, ти звернулася з цією справою до когось іншого? Може б, до нашої Лідії Андріївни. Вона молода…

— Йой, прошу вас, а де ж би я комусь іншому звірилась з цим? Я не хочу, щоб жива душа знала про те, що це не я сама писала…

Учителька йде до вікна і механічно засуває строкаті занавіски на ньому.

— Чекай, Олько, чекай… жіночі збори… Я ж кажу тобі, що ми колись на жіночих зборах домагались рівноправності з чоловіками… Домагались, щоб нас допускали до науки… до праці…

Ольга починає сміятись, і вчителька уриває.

— Я перепрошую… але мені аж смішно. Тепер, прошу вас, коли охота, то і вчись… Ніхто тобі не заборонить.

Учителька сухо кашляє.

— Я ж тобі кажу, що не знаю, про віщо писати…

Ользі боляче слухати такі слова учительки. Її цупкі, гарячі пальці лягають несміливо на згорблену спину старої вчительки.

— Не гнівайтеся, прошу вас, на мене. Мені стало якось смішно, коли ви сказали, що треба було жінкам аж на зборах домагатися праці… Ви знаєте що? Пробачте, що докучаю вам, але я прошу красно скласти мені до ладу й прикладу про наш колгосп. Я хотіла про свою ланку, але вже хай буде про колгосп цілий… про наші високі заробітки. А щоб не казали, що я тільки про себе дбаю, то напишіть десь там… але так красно, прошу вас, до ладу й прикладу… скажіть, що кожний колгоспник у нас хоче добитися того, щоб у його хаті було так, як колись у нашого пана… Килими на підлозі… занавіски з золотими мушками на вікнах, фортеп'яно в куті. Напишіть, що всі, всі цього хочуть… А я про себе знаю, що в мене першої буде килим на підлозі… Але цього прошу не писати, бо знову скажуть, що я себе понад інших виношу. Ось укладіть про це все так, щоб я не говорила, а співала, як то кажуть…

Учителька крутить олівцем в руках.

— Чи не забагато відразу хочеш ти, Олько? Але коли вже так, то я можу тобі подиктувати.

Вона диктує поволі, слово за словом, а Ольга горбатими літерами виводить своє щастя.

Вже сонце перехилилось через небесний обруч, коли дівчина повертається від учительки. Захід сонця полум'яний, надвечір знову морозець тисне. Під ногами Ольги скрипить: чах… чах… чах…

Тільки Ольга минула школу, сусідка, невістка Кордюків, їй назустріч.

— Біжи, Олько, бо там якісь гості до тебе з району приїхали!

— Ай, голова мені вже від тих гостей болить…

— Оце раз! А як же ти у Львові будеш виступати? Кажуть, що там мають з'їхатись жінки з цілого краю… Сила-силенна…

— Овва! Або то мені першина виступати?

— Е, Олько, то був район, а то Львів…

— А мені що Львів? Хіба я ніколи у Львові не була?

Он яка зима у великому місті. Снігу тільки й усього, що в скверах та на дахах будинків, а тротуари голісінькі, мов тік. Ольга марширує по них чобітками, тільки — цок-цок-цок.

Їй навіть не треба питати, де той театр. Хвиля жінок пливе і сама несе кожного, хто наблизиться до неї, в будинок з кам'яними фігурами при вході.

У великих, начебто в клуні, дверях стоять хлопці в мундирах і питають запрошення. Чи і в неї спитають? Адже всі вони читають газети і повинні знати, хто вона така…

— Запрошення, громадяночко!.. Ви, громадянко, ви!

— Я? — червоніє Ольга і починає нишпорити по кишенях за запрошенням.

— Ей, ви там! Не затримуйте рух! Треба було заздалегідь приготувати запрошення.

— Та чого ви вчепилися до дівчини? Може, вона перший раз та й не знала?