Ірина Вільде - Оповідання та повісті, окрушини

Це вже щоб уколоти. А все через те, що Ольга задовго перед дзеркалом танцює, бо мама добре знає, що Ольга не ходить в село гуляти, а все якісь справи виганяють її з хати. То мануфактуру привезли до крамниці… то понад два тижні приміщення клубу приводили до людського вигляду… А газетчики, щоб їх Ольга та дуже любила — не сказати. Якийсь такий дурний народ. Бігме. Приїде, все хоче знати, до всього цікавий, про все розпитує…

— Ай, як приїдуть, то зачекають. Корона їм з голови не злетить…

Агі, що то сьогодні з хустиною? Чи тепер якісь нові матеріали виробляють, що хустина до голови пристати не хоче? А може, людоньки, це тому, що хустина шовкова?

Мама неначе вгадала Ольжині думки:

— Та чи ти, дівко, на весілля йдеш просити, що в будень у шовкову хустину нарядилась? Ще візьмуть люди в зуби, то буде і тобі, і мені…

Мамина правда, що не пасує в будній день парадувати в шовковій хустині. Але й Ольжина правда, що треба декому тою хустиною носа втерти! Еге! Були навіть такі, що нишком ляпали язиком по селу, ніби буряки, мовляв, поїдуть до цукроварні, аж засвистить, а знатній ланковій за її солоний труд буде тільки й нагороди, що бурякова гичка на силос. І хіба це так сталося?

— Зачекай з парадом до неділі…

Добре мамі так говорити. В неділю не одна причепуриться в шовкову хустину, і Ольга (хіба, може, ні?) загубиться між ними, як вівця в отарі.

— Та хай! Я того хочу, аби заговорили, що Ольга Борисюкова навіть у будень у шовкових хустках ходить… Ви знаєте своє, а я своє!

А тут тато на поріг і почув останні Ольжині слова.

— Гей, дівко, а ти по-якому до мами? Вважай, небого, я не подивлюсь, що ти знатна ланкова!

Але тут уже мама за Ольгу обстала. Вона така. Їй самій ударити дитину, насварити — можна, але не дай-бо, щоб хто інший.

— Не мішався б, старий, у бабські справи…

Тато глянув на маму, плюнув та поліз за пояс по люльку. А Ольга тільки цього й чекала. Мама встигла тільки вгледіти, як краса-хустина майнула попід вікном.

Іде Ольга горі селом і тільки чобітками по насту — чах… чах… чах…

— Олько, гей, Олько! — вибігає з хати, схопившись за груди від великого морозу, молодиця Ірина Безрукого. — Чи чула: розказував Максим Василя Іванового, що твою фотографію ніби, чуєш, в газеті бачив. Шкода, каже, що не купив собі тої газети та, каже, не витяв собі ножицями дівки на пам'ятку.

— Овва, — сміється Ольга, — я вже й забула, коли це було…

— Дивись, а я й не знала. Думала, що новину скажу…

— Може, колись була, а тільки постарілась твоя новина, Маріє…

І далі чобітками по синюватому від морозу снігу — чах… чах… чах…

А тут — про вовка помовка — іде від школи Максим. Шапка смушева, ще партизанська, рейтузи натягнуті, як струна. Здалеку і не пізнаєш, що парубок злегка зизоокий…

— Куди то наша знатна ланкова так чеше?

— А тобі що? Підвезти хочеш?

— Е, куди мені до вас. Бачив я вас на фотографії. Така запишнена, мов ячмінний пиріг. Ні, без жарту, Ольго. Чув я, що посилають тебе делегаткою на жіночі збори до Львова. Всього кілька жінок з району на ту нараду їде, і ти між ними, Олько. Ну, ну…

Ользі дух в грудях спирає. Вона мовчить, хоче, щоб він ще раз щось додав до сказаного. Щоб хоч ще раз повторив оте, сповнене подиву: «Ну, ну…» Ольга розуміє, що це не так, як повинно бути, але важко, ой важко втекти від спокуси. З якогось часу їй кортить, дуже кортить: всюди й у всьому бути першою з перших… Ніхто не знає її думок. Ніхто не знає її сміливих прагнень. Ользі завжди було приємно, коли хтось похвалить її працьовитість, спритність її рук, її невтомність, але раніш не брала собі тих похвал так глибоко до серця. Овва! Як хвалив багацький син, то уста говорили одне, а очі бачили в ній добру наймичку. А бідного похвала — то не похвала була, жалість, що така щира, та марнується на чужому лану…

А тепер пробудилися в Ользі нові сили, і ті нові сили викликали до життя те нестримне прагнення вибиватись на перше місце в першому ряді.

Дехто помічав, що Ольга і в поведінці змінилась. Вона стала наче якась жорстока з людьми. Здається, тільки те й знає, що глузувати з інших, але ніхто не відає, що все це, аби не дізнались про її честолюбність, не стали з неї глузувати.

— Овва! Хай посилають когось іншого на ту нараду Я не просилась.

Так. Вона не просилась. Не просилась, лише кожної ночі мучили її примари-сни, що можуть обрати на ту нараду когось іншого, а не її…

Максим у партизанах був, півсвіту сходив, і відповідь Ольги йому не дуже до вподоби.