Ірина Вільде - Оповідання та повісті, окрушини

— І що тобі сказав… той Славко? — питаю я і не зводжу очей з його обличчя. Дивлюсь і бачу, як це дороге, рідне обличчя наливається незнайомою і не зрозумілою мені злістю.

— Казав, що ти не прийшла, бо соромилась перед дівчатами кавалера в старому костюмі.

Піт зросив йому чоло. Незграбно витерся долонею.

— Я цього не казала, я цього не могла сказати, бо я так не думаю, — вже не виправдувалася, а просила я.

— Правда? — спитав ще недовірливо, але вже з проблиском надії в очах.

— Правда, Миколко.

Ми дійшли вже до брами будинку, в якому я жила.

— І доведеш мені, що той паршивець Славко набрехав?

— Доведу, — якось непевно (це вже я сама чула) промимрила я.

— Коли ти справді не соромишся мене, то будь сьогодні в театрі на виставі «Маруся Богуславка».

Я відчула, як мені зблідли губи. Звідки, хай мені хтось скаже, маю я взяти злотого, цілого злотого на квиток, коли вчора позичила в своєї господині грошей, щоб заплатити шевцеві?

Очі мої благали: не вимагай, любий, цього доказу від мене, не вимагай, бо я тобі його дати не можу.

— Не прийдеш? — питає він і пронизує мене таким поглядом, що відчуваю, як коліна згинаються піді мною.

— Не можу, — ледве вистогную.

— Ага… Значить, Славко правду казав!

— Ні, ні!.. — майже кричу я, але його вже немає. Змішався з юрбою і зник у ній, а з ним і моє яре щастя, мій спокій дівочий.

Я зрозуміла, що наше кохання не було для нього тим, чим стало для мене. Крім мене, він мав ще якийсь окремий світ зацікавлень, а я не мала нічого. Може, це була моя життєва помилка? Звідки могла я про це знати? Розуміння помилок не було властиве моїм рокам… Я знала тільки те, що я люблю і маю біль.

Коли я іноді читала в романах про те, як двоє закоханих молодих людей розлучаються тільки через непорозуміння, то, хоч сердечно співчувала героям, в душі не вірила авторові. Здавалося мені, що життєва логіка мусить узяти верх над химерами долі.

Та власний приклад підтверджує, що не тільки в романі, але й в житті можна через дрібницю розійтися з вірною тобі людиною.

Микола не шукав більше зустрічі зі мною. Більше того, він свідомо уникав такої зустрічі. Небагато радості було в моєму житті, а тепер і остання померкла.

Але що ж робити, коли навіть із слізьми треба ховатися від подруг і господині, щоб не пішов поговір?

Не була я, здається, ніколи лінивою, але тепер ще ревніше взялася за книжку. Наука стала для мене розрадою і єдиною надією на майбутнє.

З роками я багато дечого почала розуміти, багато про що здогадуватися.

Чувала я між подругами, що тепер щораз важче українцеві дістати вчительську посаду. Коли хто має протекцію у шкільній кураторії, то ще може сподіватися на роботу, але ні в якому разі не в українському селі, а десь у корінній Польщі, на Мазурах.

Я буквально умлівала від таких вісток. В мене починалися сильні нервові болі.

Як же це так? Чому така несправедливість? Звідки ця страшна кривда?

В такі хвилини я вже не думала про себе. Мама, моя бідна мама, що вона скаже, коли її доня замість посади дістане реєстраційний номерок з порядковим числом «безробітна»?

Примара такої можливості була така страшна, що я закривала вуха й очі, але все-таки сподівалася.

Ще пильніше, ще ревніше візьмусь за учобу. Закінчу семінарію на «відмінно», і, може, там, угорі, не відкинуть учительки з таким свідоцтвом… Блаженні віруючі…

Семінарію я закінчила справді на «відмінно».

О, незабутня хвилина прощання зі школою, подругами, а може, і з юністю! Ми, вже зрілі, майбутні вчительки, стояли струнко, а старенький директор виголошував перед нами останню промову.

Зворушливим голосом говорив він нам про благородні, почесні обов'язки вчителя на селі, про найвищу на світі любов — любов до свого народу. Говорив — і не смів очей звести на нас.

Він знав, що його щиро сприйняті нами слова, на жаль, тільки пишні фрази, бо до вчителювання по рідних селах нас ніхто не допустить, а любов до народу буде залічена нам за найтяжчу з провин і стане найголовнішою перешкодою на нашому життєвому шляху.

Проте юність завжди відзначається тим, що в неї світлі думки беруть верх над чорними.

Навіщо так глибоко тривожитися за майбутнє? Найважливішим тепер є те, що я нарешті маю патент на вчительку (та ще з якими оцінками) і завтра вдосвіта їду, — не їду, а лечу до своєї матусі, до тітки, до своїх близьких на село.

Мама, хоч я й не телеграфувала їй, чекала мене.

О материнське серце, скільки в тебе пар вух, скільки в тебе пар очей!