Ірина Вільде - Оповідання та повісті, окрушини

Життя моє стало легшим, але радості в ньому прибуло небагато. Мені вистачало на хліб, але я не могла нічого купити до хліба. Мені вистачало на шнурки до черевиків, але ніколи — на стрічку до волосся. Я могла заплатити місячний внесок до шкільного наукового гуртка, але ніколи не могла дозволити собі піти в кіно чи театр.

Усіх цих невеличких, але таких незабутніх, таких неповторних розваг молоді, як кіно, театр, прогулянка за місто чи танці під патефон, була позбавлена моя юність, бо хоч все це й вимагало копійчаних видатків, але й тих копійок у мене не було.

— Ходімо з нами до Орисі. Мама їй дозволила запросити хлопців, заведемо патефон…

— Ідіть самі, я не маю в чому…

— От дурненька, ти тільки купи до своєї синьої сукенки білий комірець і побачиш, який в тебе гарний вигляд буде.

Власне, про той комірець, про тих кільканадцять копійок і мова. Я не знала, звідки їх узяти.

Іноді було таке враження, ніби перед твоїми очима рушає в щасливу путь уквітчаний, заповнений ровесницями поїзд твоєї юності, а ти стоїш на пероні й не можеш приєднатися до гомінливого гурту, бо не маєш кількох копійок на квиток.

Нікуди я не ходила і людей небагато знала, проте якогось дня і до мене прийшло кохання. Крадькома, навшпиньках прийшло воно в моє серце, і вже несила було його прогнати.

А втім, навіщо проганяти цього передвісника людської весни, цього її посла, близького нашому серцю? Кажуть, весна тільки раз красна.

Я й сьогодні не знаю, чи був він насправді гарний, чи так тільки здавалося моїм закоханим очам. Та це й не важливо, який він був з обличчя. Я знаю тільки те, що він був якийсь інакший, ніж решта хлопців. Мені важко було навіть визначити особливість його натури. Я тільки відчувала, що він глибший і внутрішньо повніший за своїх ровесників. Його прозивали жартома «Сковородою», і це теж надавало йому чогось незвичайного. Він був тим, кого я могла кохати. Я кохала його за все добре і за все погане, що було в ньому. Я не могла припустити навіть думки, що ми могли б коли-небудь розійтись. Кожна зустріч, хоч нечасті і випадкові були ці зустрічі, ріднила нас все більше і більше.

Але і тут, у цьому чистому зв'язку двох закоханих сердець, іноді дошкульно давався взнаки брак «дрібних».

Мені минав сімнадцятий, і я була закохана. Як вже іноді хотілося прикрасити себе якоюсь брошкою, якоюсь стрічкою, хоч мій хлопець і без того не міг надивитись на мене.

Яке це звичайне, яке це властиве всім сімнадцятилітнім бажання, та яке недосяжне воно було для мене тоді!

А втім, моє горе прийшло саме з цього боку!

Одного разу зустрічає мене мій любчик холодно, майже похмуро. Навіть руки не подав. Ідемо пліч-о-пліч і мовчимо. Що сталося? Б'юсь думками і ніякої, хоч би найменшої провини за собою не почуваю. Може, плітки якісь, чи що? А коли так, то чому не спитає просто, від серця, а йде, мов чорна хмара, і тільки мучить і мене, і себе?

А тут спільна дорога щораз зменшується. Ще поворот біля парку, ще один квартал — і вже будинок, де я живу, — перед ним треба нам прощатися.

Щось не схоже на те, що мій хлопець першим проламає льодову мовчанку, а наша спільна дорога скорочується на очах.

Зупиняюсь. Він зупиняється теж.

— Миколо, що сталося?

Глянув на мене, як на чужу людину. Ой, як боляче від такого холодного погляду дорогих очей!

— Я думав, що ти трохи інша, а тепер бачу, що всі ви з одного тіста зліплені.

— Але що сталося? — забуваю я про дівочу гордість і мало не руками чіпляюсь за нього. Наче відчувало моє серце, що це остання наша зустріч.

— Чому ти не була в суботу в Орисі на вечірці?

«Любий! Коханий! Тільки й усього? Не була, бо… але не можу тобі сказати, що єдині мої черевики були в ремонті».

— Я не могла бути, Миколо.

— А я тебе так просив…

— Я дійсно не могла!

— А я знаю причину, чому ти «не могла».

Кров миттю вдарила мені в обличчя. Пізніше я зрозуміла, що бідність — не ганьба й не сором, а зло, зумовлене соціальними причинами. Але тоді закоханій сімнадцятилітній дівчині признатися, що в неї нема черевиків — це понад силу. Мені ж так хотілося бути гарною, пишно вбраною, захопити, засліпити його, а тут маєш: краля без черевиків, чи пак — у латаних черевиках!

— Все ясно, — каже мені Микола сухим, наче в когось запозиченим голосом. — Коли Славко мені це сказав, я вірив і не вірив, але тепер твоє збентеження тільки підтверджує те, що говорив мені товариш.

Відчуваю, що якась хмара збирається над моєю головою.

Адже в справу замішався Славко. Славко — паничик, вітрогон, людина без глибоких почувань, для якої нема нічого в світі святого.