Ірина Вільде: Оповідання та повісті, окрушини

Так, Михайле, так, був це 1921 рік, Чернівці, передмістя Монастирисько.

Гай, гай, як запаморочили мою бідну п'ятнадцятилітню голову твої мініатюри-перлини.

Скільки води у Пруті збігло з того часу, а я й зараз можу процитувати напам'ять:

«Одна дівчина любила ліжко, а боялася дуже ночей, блискавки і смерті.

Як від грому дзвеніли вікна і мовня роздирала пітьму, втікала вона до любка, горнулася до нього, трепетала, плакала, ба навіть сповідалася з гріхів.

Минають літа, відколи та дівчина сама-самісінька в гробі».

Або таке:

«Пара молодят вибралися в гори. Сміх і жарти губили серед тишини, дівчина квапилася, бо хотіла завчасу вийти наверх. Її товариш був веселий хлопець, любив біле личко і з приятеля хотів стати шлюбним чоловіком. Вітер холодив, дівчина мовкла, потім спинилася і повела оком на далекі долини. Такий світ показав сатана Христові, коли підманював на спокусу».

І що ти скажеш про шмаркачку? Вона тут же кинулася писати листа авторові. І тільки коли справа дійшла до адреси, опам'яталася трохи: куди посилати? Книжка ще видана в 1907 році. Автор, напевно, живе в Галичині, а для Буковини на той час це було вже за кордоном. Яким же робом там, десь у Львові чи Станіславі, віднайде його мій лист без точної адреси?

Та я тепер інакше стала розпитувати про тебе. Я шукала тебе в батьковій бібліотеці, по бібліотеках батьків моїх подруг. А в бібліотеці Народного дому сказали мені: «Ще не час читати Яцкова». І все ж таки (а може, саме тому) я ще «передчасно» встигла познайомитись не тільки з «Чорними крилами», «Смертю бога», але й з повістю «Огні горять».

Пізніше, вже на галицькій землі, мені вдруге потрапила в руки «Казка про перстень». О, тепер я вже мала офіційний документ про свою зрілість і дев'ятнадцять років. Крім того, мене вчили в гімназії розбирати якості художнього твору. Одно слово, я прийшла до висновку, що писати не так вже й складно. Їй-бо, коли б трохи понатужити думку, то можна б і самій таке утяти.

Результат був такий, що я послала до тижневика «Неділя» свою першу спробу пера. Це було зовсім «під Яцкова», але мені тоді думалося, що це тим більша запорука, що мій «твір» побачить світ друком. На жаль, старе прислів'я «коли двоє робять одне і те саме, то не є те саме» знайшло гірке підтвердження. Відповіді, що мені прислали з редакції, не пам'ятаю точно, але зміст її приблизно був такий, що, мовляв, не тратьте, куме, сили, спускайтеся на дно.

І щойно по роках, коли вже тут і там були надруковані мої новелки, я зважилася написати тобі листа, мій дорогий друже.

Я не вмію передати тобі, як я очікувала відповіді із Львова, яким болючим сплетенням вились довкола мого серця надія і зневіра. По кільканадцяти днях прийшла відповідь! На листівці — вид якогось приморського міста, рівним, я б сказала, навіть чепурним «під готик» письмом стояло «Дорога товаришко!». Ти розумієш, що означало таке звернення маститого до початкуючого письменника, га?

«Дорога товаришко!»

Думаю, що ти мені повіриш, коли скажу, що на перших порах, я ховала на ніч сірники під подушку, щоб, коли домашні заснуть, ще і ще раз перечитувати твою листівку. На превеликий жаль, воєнна завірюха, яка принесла таке спустошення в мою сім'ю, знищила і твої дорогі листи.

Та моя туга за автором «Казки про перстень» не згасала. Хтось сказав мені, що ти родом з села Посіч на Станіславщині. І що ти думаєш? Не зібрала я в 1927 році молоде товариство і не рушили ми пішечком з Станіслава Богородчанськими лісами шукати твоїх слідів?

І знову пройшло кілька років. Аж одного літа через наших спільних знайомих мене представлено Михайлові Яцкову. Пам'ятаєш? Вечоріло вже, до того ж став дощик накрапати. Аби не стояти серед вулиці (це була Руська), ми зайшли в кнайпу, яка в той час була місцем побачень і зустрічей українського літературно-мистецького світу. І коли ми сиділи за склянкою вина й гуторили, наче добрі знайомі, я, признаюся, була щиро вдячна долі, що вона не вготувала мені найменшого розчарування. Ти хоч і не був подібний до двійника Гете, зате виявився таким, яким створила я тебе в своїх думках.

А ще потім, — пам'ятаєш, Михайле? — ми зустрілись вже як радянські письменники у вільній, своїй державі. Ох, що це були за густі враженнями, казкові дні! Я вже кілька років пробувала їх передати у якійсь літературній формі — і завжди ламається в мене олівець від їх надзвичайності і власного безсилля. Ти пригадуєш, як ми, мов діти, наївно дивувались всьому? Що? Що? Наші книжки видаватимуть державні видавництва та ще й гонорар платитимуть нам за них? Слухай, письменникам аж така шана в Радянському Союзі? Що? Творчі відрядження? Дивись, то ми вже не «віршомази», а громадські діячі? Ти чуєш, наші книжки друкуватимуться тисячними тиражами?