Ірина Вільде - Оповідання та повісті, окрушини

«Такого ще не було!» Правильно, але на поворотах історії мусить колись бути той перший крок і той перший сміливий, що вчинить його.

Не вагайтеся розбудити людину серед ночі, коли несете їй добру вістку. З поганою почекайте до ранку — і то після сніданку.

Замало любити. Треба ще вміти доставити любов на адресу.

Чесність — це вклад, при якому відсотки набагато переростають капітал.

Я змінив вулицю, на якій жив. Змінив роботу. Змінив докорінно свій спосіб життя. Змінив — о, кари, кари мені! — жінку і однаково далі не можу звільнитись від того скучного, пристаркуватого типа у дзеркалі.

«Я не цікавлюся тобою, — обрушилась Молодість на Старість. — Чого ж ти вічно тичеш свого носа у мої справи?»

Яке ти маєш право патякати про комуністичну мораль, коли ти навіть у касу кінотеатру намагаєшся пролізти без черги?

Не тому страшно, що роки «ідуть», а тому, що вони «біжать»…

Люблю тебе в собі. Люблю себе в тобі. Люблю нас разом. Люблю нас нарізно. Одне слово: люблю любити любов.

«Чому? Чому?» Я ж не можу сказати тобі, що ти не є тим, на чиїй руці хотіла б я прокинутись вранці…

Коли побачу сутулого, завжди випростую спину.

Нас поки що менше, але нас буде щораз більше й більше. Їх поки що більше, але їх буде щораз менше і менше. Мова про принципових і їх тіні.

З законом-то ти в згоді, а як з совістю?

Що за вибрик природи: і все ж таки людині найважче бути… людиною!

Про що гудуть безугавно телеграфні стовпи? Напевно, критикують розмови, що ведуть поміж собою телефонні дроти…

Просиш послати тобі за океан картину з краєвидом рідної сторони. Я радо вволила б твою волю, але де ж знайти мені художника, що зумів би фарбами передати небо, списане крилами журавлів, чи проосінній запах лісових опеньок, чи скаргу на «нові порядки» старого млина, а чи мелодії моєї туги, що, наче юродива, й досі шукає тебе по давно заораних стежках…

Колись натиралася свіжими листками любистку, аби віднадити його від іншої. Сьогодні кидає засушені листочки цього пахучого зілля в борщ, аби віднадити його від «забігайлівки».

І найточніше вимагає пояснення. Адже існує страх боягуза і… страх героя.

Часто «дерзання молодого таланту» і «формалістичні викрутаси» зводяться, по суті, до одного. Вся справа в тому, хто розбирає твою творчість: друг чи недруг.

Цить, серце! У вік космонавтики ціняться перш за все нормальні серця.

Якщо класика — це й вічна актуальність, то у старого Андерсена вона у фразі: «Королю, королю, ти голий!»

— Не йди за нього, — порадила мені мама. — Музиканти — однаково що цигани.

Я послухалась матері. І — що доброго зробила?

Воліла б око втратити, аніж довіру сина.

Які я можу мати претензії до жінки, коли я вже сам для себе застарий?

«Усі думки мої і мислі бродять коло твого дому», — писав ти мені хлопчиною. Хто був би тоді подумав, що пройдуть десятки років і твої слова повернуть к тобі, але вже як посланці від мене.

Не в кожному випадку мовчання люду — знак згоди.

Скільки б не було визначень поняття «національність», мова є і залишиться його душею.

Твоє мовчання болить мене. Твої листи тривожать мене. Куди, куди діватись мені з моїм тривожним болем?

Мама ~ Діти ~ Ти

Діти ~ Ти ~ Мама

Ти ~ Мама ~ Діти

Як не варіювати доданками, загальна сума завжди залишається та сама: найдорожчі .

Що ми знаємо про деяких наших «молодих», коли знаємо їх виступи на зборах і семінарах, а не знаймо їхніх думок?

Не вірю у безсмертність душі. Але важко мені повірити, щоб мої почуття до тебе мали б скінчитися з моїм життям.