Ірина Вільде - Оповідання та повісті, окрушини

Почуття часто нагадують дріжджове тісто: чим скоріше росте, тим більша небезпека, що може «сісти».

Стовбури старих дерев після дощу покриваються оксамитом. Твої губи тонкошкірі і сочисті, як скибочка помаранчі. Ліловий квіт картоплі пахне дитинством. Кішка з серйозним виглядом закінчує свій ранковий туалет. Чоловік в комбінезоні несе в зашкарублих пальцях букет підсніжників. У відчиненому вікні вітер надуває фіранку, наче парус. Піонер допомагає старенькій перейти вулицю.

Питається: до якого біса абстракціоністам «абстракція»?

Твої слова: «Я нікого так не любив, як тебе, і нікого так не образив, як тебе».

Що на це славетна «чоловіча логіка»?

«Барвінковий погляд твоїх очей» — дарую цей образ поетам в заміну на прийом мене в секцію поезії.

В народі «зичать» не лише хліба чи сірника, ба навіть щастя та здоров'я.

Настає пора в житті жінки, коли ще бувають успіхи в чоловіків, але хвалитися ними вже ніяково.

Сміх бере, як деякі «жони» оміщанюють побут під приводом «створення умов для роботи» своїм ученим мужам. Забувають, сердеги, що справжні учені — аскети по натурі.

Заздрити таланту чи вроді нерозумно хоч би тому, що їх не можна відняти в тих, хто має ці дари природи, і використати для себе.

— …Після танцю — забувся, чи що? — він не поцілував мене в руку, як інших жінок, а у вижолобину долоні. Розумієш? Начеб хотів води напитися з неї. І — все. Все, моя дорога! З тієї хвилини гріх кружляє довкола мене, наче вовк довкола отари овець…

— О, ви сильна натура! — доводиться іноді чути.

Люди добрі, коли б ви тільки знали, як часом хочеться мені відпочити від тієї «сили»!

Дозвольте молоді погаласувати привселюдно, аби не давати їй приводу шепотітися потаємно.

Не знаю, як кому, а мені подобається чути старі істини з молодих уст.

Цивільна зброя старіє так само, як і військова техніка. Зброя анонімів, наговорів та наклепів до того стала непридатною в наш час, що при пострілі може попасти не в намічений об'єкт, а в того, хто орудує нею.

Скільки горя в минулому спричинила моєму народові плутанина двох етимологічно споріднених слів: «національний» і «націоналістичний»!

Найкращий антибіотик проти бацили космополітизму — національна гордість.

Найбагатша на материнство пора року все ж таки весна. Згадаймо хоч би мільйони яєчок у пташиних гніздах.

Подобається мені бути собою.

Знати діагноз — ще не вміти вилікувати хворобу. Між іншим, це правило стосується не самої лише медицини.

«Чужого не хочу, але й свого не дам», — сказала жінка, маючи на думці не річ, а чоловіка.

Як би ми не захоплювались архітектурою пам'ятників на кладовищі, але «жити» там не поспішаємо.

Десь є вулиці, якими ти ходиш.

Десь є дім, в якому ти живеш.

Десь є стіл, за яким ти вечеряєш.

Десь є ліжко, в якому ти спиш.

Десь є жінка, якій ти назустріч посміхаєшся.

Десь є ти — мій і не мій.

Коханий, важливе не те, що я сказала, а те, що подумала при тому.

Скільки любові є на світі, а кожна має свій окремий колір і запах. Моя любов до тебе має колір густої травневої ночі й пахне малиною.

Давайте, товариство, розжалуємо таке кохання, що не має сили перетворити будні у свято.

Аби «товариський лікоть» був ефективніший, треба його дозувати, тобто подавати з перервами.

З великими пертурбаціями у майбутньому багато слів теж мінятимуть свій зміст. Наприклад, словечко «злодій» означатиме людину, яка вкрала у тебе гарний настрій, пригасила вогник твоєї надії, підсипала чорного сумніву під твою мрію, чим, ясна річ, заподіяла тобі великого зла. Отже, людина та — злодій.

Шлюбна обручка — пересторога, але не охорона від зради.