Ірина Вільде - Оповідання та повісті, окрушини

Простіше розійтися з людиною, ніж з думками про неї.

Я бачив, як розцвіла черешенька плакала під навалою снігу. Я бачив, як мати, скрадаючись, цілувала руку сплячого сина. Я бачив, як два метелики в леті обмінялися поцілунками. Я бачив, як червоними сльозами осипалися пелюстки троянд на скатертину. Я бачив, як ридала дівчина, бо її маленьке серце розсаджував надмір щастя. Я бачив, як мисливець відвів рушницю, зачарований вродою оленя. Я бачив пошлюбну ніч ластівок. Як же це могло статись, що я недобачив, як вмирала твоя любов до мене?

Гул літака над океаном — це теж «агов!» живої людини.

В історію можна пролізти і без квитка. Наприклад, написати пасквіль на кандидата у безсмертні.

— Ма, коли люди розлучаються, вони повертають один одному подаровані речі, правда?

— Здебільшого так!

— А як з почуттям? Теж повертають один одному?

А може, їх спалюють в печі разом з непотрібними паперами? Ма, а може, дарують двірникові на пам'ятку? Слухай, а може, залишають на старій квартирі десь у куточку разом з надбитими пляшками? Справді, мамо, що роблять люди із своїми почуттями, коли вони розлучаються? Не викидають же їх на смітник разом з побитим склом та консервними банками?

— Ні, почуттів не викидають на смітник. Для них викопують у серці могилку і туди хоронять їх. Хто парадно, а хто — от так, аби запорпати.

— І пізніше людина ходить з могилкою у серці?

— І то не з однією…

— І в моїм серці теж буде могилка?

— Напевно, доню.

— Ма, мені страшно. А що робити, щоб не було в серці могилки?

— Ніколи нікого не любити.

— Що ти сказала, мамо? Ніколи… нікого… не любити? Це ж неможлива річ!

— В тому і вся біда, моя дитино!

— Тук-тук-тук, — травинки вистукують під снігом телеграми від ластівок.

Танець — єдина форма людської безпосередності, що ще вціліла перед навалою цивілізації.

І що з того, що я мужньо не відчиняю дверей на твій стук, що гордо відішлю нечитаного твого листа, що з байдужим виглядом «не помічу» тебе у вуличному натовпі, коли туга моя однаково побіжить за тобою, як собака за хазяїном.

Майже відкриття: час можна не тільки вимірювати, але й важити. Воно ж бо й слушно: одна вага часові в дитинстві, друга — в юності, своя — у зрілому віці, а зовсім інша — у старості. Ця остання, до речі, найвагоміша… Либонь, тому і ціна на нього — найвища.

Не поважаю жінок і дипломатів, які обіцяють більше, ніж можуть дати.

Люди, не нарікайте на старість та пов'язані з нею хвороби! Її хитро придумала природа для того, щоб людині було менш боляче розлучатися з білим світом.

Витративши усю щедрість слова на просьбу, мимоволі стаємо скупими в подяці.

Чорні брови в наш час — не проблема.

І все ж таки найщиріші — анонімні подарунки.

Патріотизм — теж одна з рис порядної людини.

Треба бути до краю втомленим, щоб не відчути різниці між чужим і своїм ліжком. (Варіації на цю тему пребагаті!)

Вдячність з любові і любов з вдячності — зовсім інші речі.

Був такий обережний, такий уже обережний, що, викреслюючи прізвище начальника при таємному голосуванні, надівав про всяк випадок рукавички.

Літературно-меморіальний музей — це часто ті «творчі умови», яких бракувало письменникові за життя.

Сміливість думки — чеснота, яку ми воліємо подивляти в інших.

Ностальгія — це теж одна з тих недуг, проти якої ще не винайдено ліків.

Доки людство не винайшло середника проти раку, немає людини, якій можна б завидувати.

— Ювілей з нагоди вісімдесятиріччя — репетиція похоронів, — сказав один злостивий чоловік.

Маю гріх на совісті: по жорстокій битві з своїм минулим залишила в живих самі ласкаві спогади.

Слова — наче кольорові камінці. Мало назбирати їх в купу. Треба ще й вміти викладати узори з них.