Franz Kafka - Щоденники 1913–1923 рр.

Простуючи до своєї кімнати й чуючи, що гамір не стихає, він на мить зупинився, хотів був знов піти туди, але передумав і повернувся до своєї кімнати. Край вікна там стояв юнак років вісімнадцяти й дивився вниз у двір.

– Уже спокійніше, – сказав він, коли ввійшов Рензе, й підвів до нього свій довгий ніс і глибоко посаджені очі.

– Де там спокійніше, – промовив Рензе й зробив ковток із пивної пляшки, що стояла на столі. – Спокійно тут узагалі не буває. Доведеться тобі, хлопче, звикати.

Я стомився, я повинен спробувати виспатись і відпочити, а то мені кінець, хоч з якого боку поглянь. Скільки зусиль, щоб себе зберегти! Стільки сили не потрібно навіть для того, щоб поставити на ноги пам’ятник.

Уся аргументація загалом: я втратив себе у Ф.

Рензе, студент, сидів у своїй невеличкій кімнатці в заїзді й готувався до лекцій. Прийшла служниця й сказала, що з ним хоче поговорити якийсь молодик. «Як його звати?» – запитав Рензе. Служниця не знала.

Я тут про Ф. не забуду й тому не одружуся. Невже це саме так і буде?

Авжеж, я можу зробити такий висновок, мені вже майже тридцять один рік, Ф. знаю близько двох років, отож мушу вже складати собі звіт у всьому. А крім того, я тут живу так, що не забув би Ф., навіть якби вона такого значення для мене й не мала. Одноманітність, розміреність, затишок і несамостійність мого способу життя чіпко й неминуче тримають мене там, де я опинився. Крім того, у мене глибша, ніж звичайно буває, схильність до затишного й несамостійного життя, отож усе шкідливе знаходить опору ще й у мені самому. Нарешті я ж бо також старію, переміни даються мені чимдалі важче. І в усьому цьому я вбачаю для себе велике лихо, що може тривати довго й безнадійно; мені доведеться роками животіти на свою платню, стаючи все сумнішим і самотнішим, допоки взагалі стане сили триматись.

Але ж ти бажав собі такого життя?

Якби я був одружений, життя службовця мене влаштовувало б. Воно давало б мені надійну опору з усіх поглядів – щодо суспільства, дружини, творчості, не вимагаючи надто великих жертв, а з другого боку, не перетворюючи мене в раба затишку й несамостійності, бо як чоловікові одруженому мені не треба було б цього боятися. Але дожити таке життя до кінця неодруженим я не зможу.

Але ж ти міг би одружитись?

Тоді я не міг одружитись, усе в мені протестувало проти цього, хоч як я кохав Ф. Стримувала переважно думка про письменницьку роботу – я гадав, що шлюб їй зашкодить. Мабуть, я мав рацію; але парубкування за нинішніх моїх умов цю роботу занапастило. Я цілий рік не писав, я й далі не можу писати, у голові одна тільки думка, і вона мене пожирає. Усього цього я тоді передбачити не міг. А втім, при моїй несамостійності, яка дістає поживу навіть від такого способу життя, я до всього підступаю нерішуче й ні з чим не можу впоратися одразу. Так було й тут.

Чому ти втрачаєш надію все ж таки домогтися Ф.?

Я йшов уже на будь-які приниження перед самим собою. Якось у Тірґартені я промовив: «Скажи “так”, навіть коли вважаєш, що твого почуття до мене для шлюбу недостатньо, мого кохання до тебе вистачить, щоб надолужити те, чого бракує, воно взагалі достатньо міцне, щоб узяти все на себе». Ф., здавалося, непокоїли характерні особливості моєї натури, страх перед якими я навіяв їй протягом нашого тривалого листування. Я сказав: «Я достатньо тебе кохаю, щоб звільнити від усього, що може тебе тривожити. Я зроблюся іншою людиною». Тепер, коли все має стати зрозумілим, я можу визнати, що навіть у хвилини найщиріших наших взаємин у мене нерідко виникали підозри й підтверджені дрібницями побоювання, що Ф. кохає мене не дуже, не всією душею, як вона здатна кохати. Це усвідомила – щоправда, не без моєї допомоги – й Ф. Боюся навіть, що після двох моїх останніх візитів вона відчуває до мене певну відразу, хоч на позір ми одне з одним привітні, звертаємось одне до одного на «ти», ходимо рука в руку. Останній спогад, що залишився в мене про неї, – геть ворожа гримаса, яку вона зробила, коли у неї вдома в передпокої я, не вдовольнившись поцілунком крізь рукавичку, рвучко розстебнув її й поцілував руку. Але тепер вона, хоч обіцяла й далі старанно підтримувати листування, не відповіла на два мої листи, тільки в телеграмах обіцяла написати, але знов не додержала обіцянки, ба навіть не відповіла моїй матері. Нема сумніву, отже, що все це безнадійно.

А втім, ніколи не можна цього стверджувати. Хіба колишня твоя поведінка, з погляду Ф., не здавалася також безнадійною?