Franz Kafka - Щоденники 1913–1923 рр.

І справді, навіть поштовху не треба, досить лише стримати останні призначені для себе сили, і мене вже поймає, просто-таки роздирає відчай. Коли я сьогодні гадав собі, що, читаючи зі сцени, неодмінно буду спокійний, то питав себе, що це буде за спокій, на чому він ґрунтуватиметься, і міг тільки відповісти, що це буде просто спокій задля самого спокою, незбагненна ласка, тільки й того.

12 грудня.А вранці я підвівся досить-таки свіжий.

Учора дорогою додому: невеличке, загорнене в сіре хлопченя біжить збоку від гурту хлопчиків, однією рукою плескає себе по стегну, другою хапає одного з того гурту й – досить так недбало, чого я не повинен забути, – кричить: «Dnes to bylo docela hezky» [2] Сьогодні було дуже мило (чеськ.). .

Який свіжий я, трохи змінивши свій денний розклад, вийшов сьогодні годині о шостій на вулицю. Кумедне спостереження: коли ж я цього позбудуся?

Щойно уважно розглядав себе в дзеркалі, і моє обличчя – щоправда, лише при вечірньому освітленні, до того ж лампочка була позад мене, тож освітленим виявився, власне, тільки пушок на краях вух, – навіть як придивитися ближче, здалось мені кращим, ніж воно є, наскільки я знаю, насправді. Ясне, відкрите, майже гарно окреслене обличчя. Чорнота чубу, брів і очних ямок проступає, мов життя, на тлі решти застиглої в очікуванні маси. Погляд анітрохи не спустошений, на це й натяку нема, але й не дитячий, швидше неприродно енергійний; та, може, він був просто спостережливий, адже я спостерігав себе й хотів нагнати на себе страху.

12 грудня.Учора довго не міг заснути. Ф. Нарешті в мене з’явився план, з ним я, невпевнений, і заснув. Попросити Вайса віднести їй до контори листа, і в ньому написати тільки, що мені потрібна звістка від неї чи про неї, тож я посилаю Вайса, щоб він написав мені про неї. Тим часом Вайс, поки вона дочитує листа, сидить край її столу, потім уклоняється й, позаяк іншого доручення не має й навряд чи розраховує дістати відповідь, іде.

Увечері дискусія у Спілці службовців. Я вів її. Аж смішно, що може викликати почуття власної гідності. Моя вступна фраза: «Відкриваючи сьогоднішню дискусію, я мушу висловити жаль із приводу того, що вона відбувається». Річ у тому, що мене вчасно не повідомили про це, і я не підготувався.

14 грудня.Доповідь Беермана. Порожнє місце, але виголошував з таким самовдоволенням, що часом воно просто заражало. Дівчаче обличчя з волом. Майже перед кожною фразою м’язи на обличчі стягуються, як перед чханням. У сьогоднішній його статті в «Таґблаті» віршик про різдвяний базар:

Цитував Шоу: «Я посидющий, боязкий громадянин».

У конторі написав листа до Ф.

Переляк, що охопив мене, коли вранці дорогою до контори я зустрів схожу на Ф. дівчину з семінару; першої миті не міг збагнути, хто це, помітив лише, що вона, хоч і схожа на Ф., але все ж не Ф., однак якесь відношення до Ф. таки має, а саме: те, що на семінарі я, побачивши її, багато думав про Ф.

Щойно прочитав у Достоєвського місце, яке так нагадує мою «нещасність».

15 грудня.Листи до д-ра Вайса й дядька Альфреда. Телеграма не надійшла.

Читав «Ми, юнаки 1870—71 рр.» Ледве стримуючи сльози, перечитував місця, присвячені перемогам, та інші натхненні сцени. Бути батьком і спокійно розмовляти з сином. Але тоді замість серця не можна мати іграшковий молоточок.

«Ти вже написав дядькові?» – звернулася мати до мене із запитанням, якого я чекав уже давно і з люттю. Вона вже тривалий час боязко спостерігала за мною, з різних причин не зважуючись, по-перше, спитати в мене, а по-друге, спитати при батькові, та зрештою таки стурбовано спитала, бачачи, що я збираюся йти. Коли я проходив повз її крісло ззаду, вона підвела очі від карт, повернула до мене обличчя давно забутим, на мить ожилим ніжним рухом і спитала, тільки мимохідь поглянувши на мене й нерішуче всміхнувшись, і вже в самому її запитанні відчувалося, що вона змирилася з відповіддю, не чекаючи її.

16 грудня.«Громове волання захвату в серафимів».

Я сидів у Вельча в кріслі-гойдалці, ми розмовляли про те, яке безладне в нас життя, він – усе ж таки з певною надією («Треба хотіти Неможливого»), я – навіть без надії, втупившись у свої пальці, відчуваючи себе представником власної внутрішньої порожнечі, виняткової, а проте навіть не надто великої.

17 грудня.Лист до В. з дорученням. «Переливатися через край і все ж таки залишатися тільки горням на холодній плиті».