Franz Kafka - Щоденники 1913–1923 рр.

Берґманова доповідь «Мойсей і сучасність». Світле враження. – Принаймні я до цього не маю відношення. Між свободою і рабством перетинаються справді страшні дороги, для подальшого шляху проводиря нема, пройдений одразу губиться в пітьмі. Чи безліч таких доріг, чи тільки одна – про це ніхто не довідається, бо пізнати цього не дано. Я там. Піти звідти я не можу. Нарікати нема на що. Я не страждаю надміру, позаяк страждання мої ні з чим не пов’язані, вони не нагромаджуються, принаймні поки що я цього не відчуваю, і страждання мої багато менші від тих, які мене, можливо, ще чекають.

Постать чоловіка, що, трохи звівши обидві руки – одну вище, другу нижче, – стоїть перед суцільним туманом, ладен ступити в нього.

Прекрасний суворий відбір в юдаїзмі. Відчуваєш простір. Краще бачиш себе, краще себе оцінюєш.

Я лягаю спати, я стомився. Мабуть, там уже все вирішено. Мені це часто сниться.

Нещирий лист від Бл.

19 грудня.Лист від Ф. Чудовий ранок, теплінь у крові.

20 грудня.Листа нема.

Вплив тихого, лагідного обличчя, спокійної мови людини, надто чужої, ще не розгаданої. Божий голос із вуст людських.

Одного зимового вечора вулицями крізь туман ішов старий чоловік. Стояв страшенний холод. Вулиці були безлюдні. Жодна жива душа не поминула його, тільки вдалині то там, то там він невиразно бачив у тумані високого поліцейського чи жінку в хутрі або в хустках. Чоловіка нічого не тривожило, він думав лише про те, щоб навідати товариша, в якого давно вже не був і який саме тепер покликав його через служницю.

Було вже далеко за північ, коли у двері торговця Меснера хтось легенько постукав. Його не треба було будити, він засинав завжди аж над ранок, а доти любив лежати долілиць у ліжку, втиснувши обличчя в подушку й заклавши за голову руки. Стук Меснер почув одразу. «Хто там?» – спитав він. У відповідь почулося незрозуміле бурмотіння ще тихіше, ніж стук. «Там не замкнено», – сказав він і ввімкнув електричне світло. До кімнати ступила невеличка хирлява бабця у великій хустці.

2 січня.Багато часу приємно провів з д-ром Вайсом.

4 січня.Ми вигребли в піску заглибину й почувалися в ній вельми затишно. Уночі ми згорталися в заглибині калачиком, батько накривав її колодами, а зверху накидав віття, тож ми мали непоганий захисток від бурі й звірини. «Тату!» – часто гукали зі страху ми, коли під колодами ставало вже зовсім темно, а батько все не з’являвся. Та потім ми бачили крізь щілину його ноги, він прослизав усередину, плескав кожного по плечу, – ми завжди заспокоювалися, коли відчували на собі його руку, – а тоді ми просто-таки всі водночас засинали. Крім батьків і матерів, нас було п’ятеро хлопців і троє дівчат, у заглибині всім було надто тісно, але вночі ми дуже боялися б, якби не лежали так близько одне побіля одного й одне на одному.

5 січня.Пополудні. Батько Ґете помер, стратившись глузду. Коли він хворів востаннє, Ґете саме працював над «Іфіґенією».

«Одвези цього нікчему додому, він упився», – звертається до Ґете якийсь придворний, маючи на увазі Крістіана.

Авґуст, що напивався так само, як і його мати, й безсоромно волочився за жінками.

Нелюба Оттилія, яку зі світських міркувань йому накинув у дружини батько.

Вольф, дипломат і письменник.

Вальтер, музикант, не може скласти іспити. Повертається до садової хижі й живе там місяцями; коли цариця схотіла його побачити: «Скажіть цариці, що я – не дикий звір».

«Здоров’я в мене скоріше свинцеве, ніж залізне».

Нікчемна, безплідна письменницька діяльність Вольфа.

Старече товариство у мансардних кімнатах. Вісімдесятирічна Оттилія, п’ятдесятирічний Вольф і давні знайомі.

Тільки з таких крайнощів помічаєш, як безнадійно кожна людина втрачена в самій собі, й тільки роздуми про інших людей і про закони, що панують у них і повсюди, можуть дати втіху. Який піддатливий зовні Вольф, як легко його на щось підбити, розвеселити, надихнути, примусити невтомно працювати – і який він внутрішньо скутий і нерухомий.

Чому чукчі не покидають свій жахливий край, будь-де їм жилося б краще проти нинішніх їхніх умов і нинішніх їхніх бажань. Але вони не можуть; адже все, що можливо, стається; можливо лиш те, що стається.

Один виноторговець з великого міста надумав побудувати в сусідньому містечку Ф. винний погрібець. Він винайняв невеликий підвал в одному з будинків на Рінґплац, звелів розмалювати стіни східними орнаментами й поставити старі, вже майже непридатні плюшеві меблі.