Franz Kafka - Щоденники 1913–1923 рр.

При якійсь нагоді Л. каже: «В. дуже безпорадний». А іншим разом: «Я його не цілувала», а ще іншим: «Мені здавалося, я лежу в твоїх обіймах».

А.: «Адже я мушу знати правду. (Він виношує думку повести її до лікаря на обстеження.) А що, як першої шлюбної ночі я дізнаюся, що вона брехала? Може, вона така спокійна тільки через те, що він скористався презервативом».

Лурд: нападки на віру в чудеса – це нападки й на церкву. З таким самим правом він міг би повсюди виступати проти церков, процесій, сповідей, негігієнічних процедур, позаяк не можна довести, що молитви допомагають. Карлсбад – іще більше шахрайство, ніж Лурд, тільки Лурд має ту перевагу, що туди їдуть із найглибшою вірою. А як стоять справи з упертими думками щодо операцій, сироваткового лікування, щеплень, ліків?

I все ж таки: величезний шпиталь для бездомних тяжкохворих; брудні ночви у баптистеріях; підводи, що чекають на спеціальні потяги; лікарські комісії; величезні хрести з електричних лампочок на горах; папа щороку одержує по три мільйони. Мимо проходить священик із дароносицею, якась жінка на ношах кричить: «Я здорова!» Її кісткові сухоти залишаються без змін.

Двері трохи прочиняються. З’являється випростана рука з револьвером.

Тюргайм, II, 35, 28, 37: нема нічого солодшого, ніж кохання, нічого веселішого, ніж кокетування; 45, 48: євреї.

10 лютого.Одинадцята година, після прогулянки. Свіжіший, ніж звичайно. Чому?

1. Макс сказав, що я спокійний.

2. Фелікс збирається одружитись (посварився був із ним).

3. Я залишуся сам, якщо Ф. мене все ж таки не хоче.

4. Запрошення від пані X. і роздуми про те, як я їй відрекомендуюсь.

Випадково пішов не звичайним шляхом, а протилежним, а саме Кеттенштеґ, Градчин, Карлсбрюке. Звичайно я на цьому шляху мало не падаю, а сьогодні, йдучи з протилежного боку, ніби трохи підвівся.

11 лютого. Нашвидку перечитав «Ґете» Дільтея, неймовірне враження, захоплює цілком, чому не можна спалахнути й згоріти у цьому вогні? Чи піти за велінням, навіть якщо його не чуєш? Сидіти в кріслі посеред своєї порожньої кімнати й дивитися в паркет. Закликати в гірській ущелині «Вперед!» і чути з усіх бічних стежок поміж скель відгуки поодиноких людей і бачити, як вони звідти виходять.

13 лютого.Вчора у пані X. Спокійна й активна, енергія, що непомильно торує собі шлях, проникає скрізь, працює очима, руками і ногами. Щирість, відкритий погляд. У моїй пам’яті назавжди збереглися її жахливі, огидні святкові ренесансні капелюшки давніх часів з букетиками й пір’їнами; поки я не познайомився з нею особисто, вона здавалася мені відразливою. Поспішаючи дійти до суті розповіді, вона аж притискає до себе муфту, але та все ж таки здригається. Її діти А. і В.

Дуже нагадує В. – поглядом, самозабутньою манерою розповідати, цілковитим співчуттям, невеличкою жвавою постаттю, навіть твердим глухим голосом, балачками про гарний одяг і капелюшки, хоч на ній самій нічого такого нема.

Дивлюся з вікна на річку. В розмові, хоч вона й не виказує втоми, я раз у раз заходжу в глухий кут, погляд безглуздий, я не розумію, що вона каже, кидаю наївні зауваження й мушу дивитися, як вона насторожується, бездумно обмацуючи малу дитину.

Сни:

У Берліні, вулицями до її будинку, спокійне, щасливе усвідомлення того, що я хоч іще й не біля її будинку, проте легко можу туди дістатися, напевне дістанусь. Бачу проспекти, на одному білому будинку напис, щось на взірець «Чудовні зали Півночі» (вчора читав у газеті), у сні додаю «Берлін З.». Звертаюсь із запитанням до доброзичливого старого поліцейського з червоним носом, цього разу в своєрідній формі прислуги. Дістаю надвичерпну відповідь, поліцейський навіть показує мені поруччя вздовж невеликого газону вдалині, за яке я про всяк випадок маю триматися, коли проходитиму мимо. Далі – поради щодо трамвая, підземки тощо. Я вже не годен більше слухали й злякано запитую, добре знаючи, що недооцінюю відстань: «Туди, мабуть, із півгодини ходи?» Але він, старий чоловік, відповідає: «Я дійду туди за шість хвилин». Ото радість! За мною весь час простує якийсь чоловік – тінь, товариш, я не знаю, хто то. Мені просто ніколи обернутися, поглянути вбік.

У Берліні я зупинився в якомусь пансіоні, де живуть, очевидно, переважно молоді польські євреї; кімнатки зовсім невеличкі. Я перекидаю пляшку з водою. Якийсь чоловік безперервно клацає на портативній друкарській машинці й ледве повертає голову, коли його про щось запитують. Карту Берліна не роздобудеш. Раз у раз бачу в чиїхось руках книжку, схожу на план. Але раз у раз виявляється, що всередині там щось зовсім інше – перелік берлінських шкіл, податкова статистика чи щось таке. Я не хочу вірити, але мені зі сміхом цілком переконливо це доводять.