Franz Kafka - Щоденники 1913–1923 рр.

21 листопада.Сон: французьке міністерство, за столом сидять четверо. Йде нарада. Пригадую чоловіка, що сидів праворуч, із подовжнього боку столу, – плаский профіль, жовтувата шкіра, зовсім рівний ніс, що далеко виступав з обличчя (саме через його пласкуватість), і олійно-чорні, цупкі вуса, які закривали рота.

Сумне спостереження, в основі якого лежить, безперечно, знову ж таки конструкція, що її нижній кінець завис десь у порожнечі: коли я взяв із письмового столу чорнильницю, щоб віднести її до загальної кімнати, то відчув у собі якусь твердість, як ото буває, наприклад, коли в тумані з’являється і враз зникає ріг великої будівлі. Я вже не відчував себе втраченим, залежним від людей, навіть від Ф., у мені зачаїлось якесь чекання. Що, коли я втечу від усього цього, як, скажімо, хтось раптом утікає в поле?

Це пророкування, це рівняння на приклади, цей недвозначний страх просто смішний. Усе це – конструкції, що їх навіть в уяві, де вони тільки й панують, ледве діставшись живої поверхні, щоразу рвучка змиває хвиля. В кого та чарівна рука, яку, коли її стромити в січкарню, не посічуть і не розкидають на всі боки тисячі ножів?

Я полюю за конструкціями. Ступаю до кімнати й бачу в кутку їхнє білясте плетиво.

24 листопада.Позавчора ввечері в Макса. Він стає чимдалі чужішим, щодо мене він бував таким уже не раз, тепер і я стаю таким щодо нього. Учора ввечері просто ліг спати.

Над ранок сон: сиджу в санаторному парку за довгим столом, навіть на чолі столу, отож уві сні бачу, власне, свою спину. День видався похмурий, я, мабуть, вибрався за місто на прогулянку й щойно хвацько підкотив в автомобілі до самих сходів. Ось-ось мають принести обід, і ось я бачу одну зі служниць, тендітну молоду дівчину в сукні барв осіннього листя, вона надзвичайно легкою чи, може, хисткою ходою проминає колонаду, що служить ніби входом до санаторію, і спускається до парку. Я ще не знаю, чого вона хоче, та все ж запитливо показую на себе – мовляв, чи не мене вона шукає. Вона справді приносить мені листа. Я думаю, що це не може бути той лист, якого я чекаю, цей дуже тоненький і написаний чужим, непевним дрібним почерком. І все ж я розпечатую його й знаходжу багато густо списаних тоненьких аркушів, і рука на всіх незнайома. Починаю читати, перегортаю аркуші й усвідомлюю, що це, певно, дуже важливий лист, очевидно, від молодшої сестри Ф. Я заходжуюся жадібно його читати, і тут сусіда праворуч – не знаю, чоловік то чи жінка, можливо, дитина – зазирає через моє плече в лист. Я кричу: «Не смій!» Знервовані люди за столом починають тремтіти. Я, здається, накоїв лиха. Намагаюся хутенько вибачитись, щоб швидше повернутися до листа. І знову схиляюся над ним, але відразу прокидаюсь, немовби від власного крику. При тямі й пам’яті примушую себе знов заснути, і сон справді повертається, я ще встигаю притьма перечитати два-три розпливчасті рядки в листі, з яких нічого не запам’ятав, і, не прокидаючись, втрачаю сновидіння.

Старий торговець, здоровенний на зріст чоловік, підіймався сходами до своєї квартири, не просто тримаючись за поручень, а стискаючи його в руці; ноги в нього підтиналися. Перед дверима, скляними дверима з ґратками, він хотів був, як завжди, дістати з кишені штанів в’язку ключів, але цієї миті завважив у темному кутку молодика, що схилився в поклоні.

– Хто ви? Що вам треба? – запитав торговець, усе ще важко сапаючи від натуги.

– Ви торговець Меснер? – озвався молодик.

– Так, – відповів торговець.

– Тоді я маю для вас повідомлення. Хто я такий, тут, власне, значення не має, бо до справи я не причетний, я тільки мушу переказати вам повідомлення. І все ж я відрекомендуюсь, мене звати Кетте, я студент.

– Так, – мовив Меснер і на мить задумався. – І що це за повідомлення?

– Побалакаймо про це краще в кімнаті, – сказав студент. – Це справа така, що на сходах її не залагодиш.

– Я ні від кого не жду ніякого повідомлення, – промовив Меснер і перевів погляд убік на підлогу.

– Можливо, – відказав студент.

– А втім, – похопився Меснер, – уже початок на дванадцяту ночі, нас тут ніхто не почує.

– Ні, – відповів студент, – тут я не можу цього сказати.

– А я, – сказав Меснер, – уночі гостей не приймаю. – І так різко стромив ключа в замок, що вся в’язка аж забряжчала.

– Але ж я чекаю тут іще з восьмої, вже три години, – промовив студент.

– Це свідчить лише про те, що повідомлення важливе для вас. А мені жодні повідомлення не потрібні. Кожне повідомлення, якого я уникну, – для мене виграш. Я не допитливий, ідіть собі, йдіть. – Він узяв студента за його легеньке пальтечко й відштовхнув трохи вбік. Потім прочинив двері квартири, з якої на прохолодні сходи війнуло дуже теплим повітрям. – А те повідомлення, до речі, ділове? – поцікавився він, уже стоячи у розчахнутих дверях.