Franz Kafka - Щоденники 1913–1923 рр.

Шлюб мене не змінив би, як не може мене змінити й моя служба».

30 серпня.Де знайти порятунок? Скільки спливає наповерх неправд, яких я вже й не пригадую. Якщо поєднання буде просякнуте ними так само, як справжнє прощання, тоді я вчинив, безперечно, слушно. У мені самому, як не брати до уваги людських взаємин, нема жодної видимої брехні. Обмежене коло чисте.

14 жовтня.Невеличка вулиця починалася муром церковного двору по один бік і низеньким будинком із балконом – по другий. У будинку жив пенсіонер Фрідріх Мунх, колишній службовець, і його сестра Елізабет.

Табун коней вихопився із загорожі.

Двоє друзів прогулювалися вранці верхи на конях.

«Нечиста сило, врятуйте мене від божевілля!» – вигукнув старий комерсант, що звечора ліг, стомлений, на канапу й тепер, уночі, лише зібравши всю силу, важко підвівся. У двері хтось глухо стукав. «Входьте, входьте, хто б там не був!» – покликав він.

15 жовтня.Мабуть, я знов зібрався на силі, мабуть, я знов потай пробіг коротку відстань і знов зупинився, зневірений від самотності. Але головний біль, безсоння! А йдеться ж про боротьбу, ба більше – у мене нема вибору.

Перебування в Ріві мало для мене велике значення. Вперше я зрозумів дівчину-християнку і жив майже повністю під її впливом. Я не в змозі занотувати на згадку щось значуще. Моя слабість, аби лише зберегти себе, воліє, щоб тупа голова залишалася краще вже ясною й порожньою, ніж сповненою сум’яття. Але мені такий стан майже миліший, ніж просто тупий і незбагненний натиск, адже, щоб від нього звільнитися – та й чи звільнитися насправді? – потрібен був би молот, який розтрощив би спершу мене самого.

Невдала спроба написати Е. Вайсу. А вчора в ліжку лист нуртував у мене в голові.

Загорнувшись у пальто, сидіти в кутку трамвая.

Дорогою з Ріви професор Ґ. Цей німецько-богемський ніс, що нагадує про смерть, припухлі, почервонілі, прищуваті щоки на схильному до безкровної худини обличчі, широка білява борода. Нажертися й напитися – це для нього все. Як він сьорбає гарячий суп, як угризається в непочищений шматок салямі, водночас облизуючи його, як поважно попиває ковтками вже тепле пиво, як навколо носа в нього виступають краплини поту. Бридота, яку повною мірою не осягнеш, хоч би як жадібно придивлявся й принюхувався.

Будинок стояв уже замкнений. У двох вікнах на третьому поверсі й ще в одному на п’ятому горіло світло. Перед будинком зупинилася карета. До освітленого вікна на п’ятому поверсі підійшов молодик, відчинив його й виглянув униз на вулицю. У місячному сяйві.

Був уже пізній вечір. Студент утратив будь-яке бажання працювати далі. Та в цьому й не було потреби, за останні тижні він справді домігся великих успіхів, тож міг тепер, либонь, трохи й відпочити і менше працювати вночі. Він позгортав книжки та зошити, склав усе до ладу на невеличкому столику і хотів був уже роздягтися й лягти спати. Та його погляд випадково впав на вікно, і коли він побачив ясний місяць уповні, йому скортіло трохи прогулятися цієї чарівної осінньої ночі, а може, й покріпитися десь чорною кавою. Він погасив лампу, взяв капелюха й відчинив двері на кухню. Загалом йому було цілком байдуже, що завжди доводилося ходити через кухню, до того ж, з огляду на цю незручність, кімната йому обходилася значно дешевше, але іноді, коли в кухні було особливо гамірно чи коли він хотів, як оце, наприклад, сьогодні, вийти пізно ввечері, це було все ж таки неприємно.

Безрадісно. Сьогодні пополудні в напівсні: кінець кінцем моя голова від страждань має луснути. І саме у скронях. Уявивши собі цю картину, я побачив, власне, вогнепальну рану, тільки гострі краї отвору були відігнуті назовні, як ото в недбало відкритій бляшанці.

Не забути про Кропоткіна!

20 жовтня.Вранці – невимовна туга. Звечора читав Якобсонову «Справу Якобсона». Ця снага жити, ухвалювати рішення, радо ступати туди, куди треба. Він сидить у собі, як майстерний весляр сидів би в своєму, та й у будь-якому іншому човні. Я збирався написати йому листа. Але натомість пішов гуляти, притлумивши всі надбані почуття розмовою з Гаасом, якого саме зустрів; мене розпалили жінки, тепер я читаю вдома «Перетворення», і воно здається мені поганим. Мабуть, я справді гину, вранішня туга повернеться, я не зможу їй довго впиратися, вона відбере в мене будь-яку надію. Я навіть не маю бажання писати щоденника, може, через те, що там уже багато чого нема, може, через те, що я весь час змушений описувати лише половинчасті й, судячи з усього, неминуче половинчасті вчинки й лінії поведінки, а може, через те, що вже саме писання навіює на мене тугу.