Franz Kafka - Щоденники 1913–1923 рр.

Я б залюбки писав казки (чому я так ненавиджу це слово?), які подобалися б В. і які б вона тримала, коли їла, під столом і в перервах читала й страшенно червоніла, завваживши, що санаторний лікар уже певний час стоїть ззаду й спостерігає її. Вона іноді, а власне, завжди хвилюється, коли щось розповідає (я побоююсь, як сам завважив, просто-таки фізичного напруження, коли вона намагається щось пригадати, чи болю, під яким повільно розкривається або спочатку тільки трохи прогинається дно бездумного простору). Все чинить опір тому, щоб його записали. Якби я знав, що в цьому й полягає її воля – нічого про неї не згадувати (я виконав її достоту й майже без зусиль), то був би задоволений, одначе це – ніщо інше, як неспроможність. До речі, яка моя думка про те, що сьогодні ввечері я всю дорогу розмірковував, скільки втіхи з росіянкою втратив через знайомство з В., росіянкою, яка, – адже це цілком можливо, – мабуть, упустила б мене вночі до своєї кімнати, розташованої навскоси від моєї. І це тоді, коли моє вечірнє спілкування з В. зводилося до того, що я стукав їй умовним стуком, про який ми остаточно так і не домовились, у стелю своєї кімнати, розташованої під її кімнатою, вислуховував її відповідь, вистромляв голову з вікна, вітався, один раз вона благословила мене, один раз я впіймав кінець стрічки, яку вони спустила, годинами сидів на підвіконні, прислухаючись до кожнісінького її кроку нагорі, будь-який випадковий звук помилково сприймав за умовний стук, наслухав, як вона покашлює, як перед сном щось наспівує.

21 жовтня.Втрачений день. Побував на фабриці Рінґгоффера, семінарі Еренфельса, у Вельша, вечеря, прогулянка, й ось уже десята година. Весь час думаю про чорного жука, але не писатиму.

У невеличкій гавані одного рибальського селища споряджали до виходу в море барку. За роботою наглядав молодик у шароварах. Двоє літніх матросів підносили до причалу мішки та ящики, де їх приймав здоровенний чоловік на широко розставлених ногах і передавав у чиїсь руки, що витикалися йому назустріч із темного нутра барки. На великих тесаних каменях, якими було викладено ріг пірса, напівсиділо-напівлежало п’ятеро чоловіків, пахкаючи на всі боки димом від люльок. Час від часу до них підходив чоловік у шароварах, звертався з якимись словами й плескав їх по колінах. Чоловіки звичайно діставали з-за каменя в затінку баньку, й від одного до одного мандрувала склянка з каламутним червоним вином.

22 жовтня.Надто пізно. Солодкий присмак смутку й кохання. Сидіти в човні у сяєві від її усмішки. Це було найчудовніше. Постійно прагнути лише смерті й усе ж таки ще триматися – тільки це і є кохання.

Вчорашнє спостереження. Ситуація, яка відповідає мені найбільше: слухати розмову двох людей, що обговорюють справу, яка стосується їх безпосередньо, тоді як сам я маю до неї відношення лише дуже далеке, до того ж цілком альтруїстичне.

26 жовтня.Сім’я сиділа за вечерею. Через вікна без фіранок було видно тропічну ніч.

«То хто ж я такий?» – напустивсь я на себе. Я підвівся з канапи, де лежав з підібганими коліньми, й сів. Двері, що вели зі сходів просто до моєї кімнати, відчинились, і ввійшов молодик із похиленою головою й пильним поглядом. Він обминув, наскільки це було можливо у вузькій кімнаті, канапу й зупинився в темному кутку біля вікна. Я хотів був подивитися, що то за з’ява, ступив до чоловіка й схопив його за руку. Це була жива людина. Він – трохи нижчий від мене – всміхнувся й підвів погляд; уже сама безтурботність, з якою він кивнув головою й промовив: «Ви тільки придивіться до мене», – мала заспокоїти мене. І все ж я схопив його спереду за камізельку й ззаду за піджак і трясонув. У вічі мені впав його гарний масивний золотий ланцюжок від годинника, я схопив його і смикнув униз так, що петелька, до якої він був причеплений, розірвалася. Він стерпів це, тільки глянув униз на заподіяну шкоду й марно спробував застебнути камізельку на розірвану петельку. «Що ти робиш?» – промовив нарешті він і показав мені на камізельку. «Тільки спокійно!» – погрозливо кинув я.

Я забігав по кімнаті, із ступи перейшов на рись, із рисі на галоп і, поминаючи того чоловіка, щоразу сварився на нього кулаком. А він на мене вже й не дививсь, тільки все вовтузився зі своєю камізелькою. Я почувався дуже вільно, дихалось надзвичайно легко, тільки одяг не давав грудям могутньо здійматись.

Уже багато місяців молодий бухгалтер Вільгельм Менц збирався забалакати до дівчини, яку щоранку бачив дорогою до своєї контори то на одному, то на другому боці дуже довгої вулиці. Він уже змирився з тим, що намір його так і залишиться наміром – щодо жінок він був дуже нерішучий, до того ж ранок – теж не найкращий час, щоб заговорювати з дівчиною, яка поспішає. Та якось увечері, – це було незадовго до Різдва, – він знов побачив ту дівчину, яка йшла просто поперед нього. «Фройляйн», – гукнув він. Вона обернулася, впізнала чоловіка, якого бачила щоранку, трохи затримала, не зупиняючись, на ньому погляд, і знову відвернулася, позаяк Менц нічого більш не сказав. Вони були на яскраво освітленій вулиці посеред великого натовпу, і Менц міг, не привертаючи уваги, підійти до неї зовсім близько. Але сказати щось доречне Менцові в цю вирішальну хвилину на думку не спадало, залишитися дівчині чужим теж не хотілось, бо він намірявся неодмінно продовжити так серйозно розпочату справу, отож він зважився смикнути дівчину за нижній край жакетки. Дівчина стерпіла це, так наче нічого й не сталося.