Леонтіна Бас - Розповіді про композиторів

Коли Петро Сокальський повернувся з Петербурга, відбулася зустріч двох музикантів. Вони мали багато спільного — обидва були прихильниками мистецтва для народу, шанувальниками народної пісні, обидва мріяли зробити музичну культуру надбанням простих людей. Тому створення в Петербурзі безплатної музичної школи Мілієм Олексійовичем Балакірєвим, про яку розповів Сокальський, викликало гаряче бажання продовжити це чудове починання.

Незабаром Сокальський здійснив цю мрію. В Одесі було утворено спочатку хор, а потім і аматорський симфонічний оркестр. Так виникло Товариство музикантів-аматорів, а при ньому — і музична школа. Принципи передових російських музикантів здобували нове життя в діяльності передових діячів України.

Зблизився Ніщинський і з відомим театральним актором, режисером та мистецьким діячем Марком Лукичем Кропивпицьким, чия музично-драматична трупа в 70-і роки часто виступала в Одесі. Її керівник був людиною незвичайною, різноманітно обдарованою, дуже діяльною. Побувавши на виставах трупи Кропивницького, Петро Іванович відзначив блискуче знання народного побуту, яскраву акторську гру, цікаві режисерські знахідки. Пересиливши свою природну соромливість, він вирішив познайомитися з Кропивницьким і пішов до нього. У Марка Лукича він побачив своїх друзів — братів Сокальських. Утворилася приємна, невимушена атмосфера, і дружні стосунки швидко зміцніли.

Ніщинський і Кропивницький часто зустрічалися, відчуваючи душевний потяг один до одного. Кропивніцький розпитував Петра Івановича про життя, цікавився його літературними працями та перекладами, високо цінував блискучу обізнаність Ніщинського із світовою літературою. Ніщинський розповідав своєму другові про гірке дитинство, про роки навчання в духовних навчальних закладах, про поїздку до Афін та своє життя там…

Дитячі враження Марка Кропивницького були пов’язані з життям у бабусі — відомої в селі любительки народних пісень та гри на народних інструментах. На горищі в бабусиній хаті можна було знайти найрізноманітніші інструменти, і Марко з товаришами складали з них цілий оркестр. Взагалі вся велика сім’я Кропив-ницьких була співуча — дядьки знали безліч пісень, часто співали, а малий Марко біля них тихенько підтягував…

Ніщинський уважно слухав розповіді Марка Лукича. Вже кілька разів він був на виставах труїш Кропивницького і звернув увагу па те, що зі сцени часто звучали українські пісні. Дуже приємним було те, що пісні ці виконувалися завжди грамотно, без того сльозливого милування, яке нерідко можна було почути в любительських спектаклях. Тут все було просто, з гарним мистецьким смаком. Хто ж вчив з артистами ці пісні? Звідкіля вони взагалі потрапляли до Кропивницького? Все це цікавило Петра Івановича.

З’ясувалося, що режисер сам записував народні пісні, які особливо подобалися йому. Частину цих записів він відіслав Миколі Віталійовичу Лисенкові. Відомий композитор обробив їх і включив у свої збірки. Та Кропивницького приваблювали не тільки пісні, а й увесь багатющий світ народного побуту з його звичаями, обрядами і традиціями. Тому так виразно і правдиво звучали всі побутові мотиви, якими Кропивницький насичував свої спектаклі.

Глибоке захоплення Марка Лукича збиранням народних пісень вплинуло і на Ніщинського. В ті часи на Україні не було ніяких умов для розвитку культури. Але це не могло зупинити митців у їхній благородній справі збирання та зберігання скарбів українського фольклору.

Як правило, бесіди друзів закінчувалися тим, що Кропивницький, на прохання Петра Івановича, йшов за бандурою, — він був готовий співати день і ніч.

Спів Кропивницького дуже подобався Петру Івановичу: натхненно і водночас просто звучали в його виконанні народні пісні. В них відчувалося дихання життя, глибокі й правдиві почуття. Майстерно звучала бандура у чудового актора.

Після розмов з Кропивницьким Піщинський почав уважніше ставитися до створення музики і запису народних пісень. Прикладом була діяльність Кропивницького, автора популярного романсу «Соловейко». Для своїх спектаклів Марко Лукич підбирав народну музику, доповнюючи її власними композиціями.

Тепер і Ніщинський пробує свої сили в музичній творчості, та, на жаль, багато часу на це у нього не було. Незважаючи на постійну наполегливу працю, матеріальне становище Ніщинського було завжди скрутне. І неможливість забезпечити сім’ю всім необхідним доводила Петра Івановича до відчаю. Після довгих роздумів, сперечань, сумнівів він залишає Одесу і переїжджає у маленьке містечко Ананьїв. Тут, гадає Ніщинський, йому житиметься легше і він зможе більше уваги приділяти творчості.