Леонтіна Бас - Розповіді про композиторів

Петрик зліз з печі й тихенько підійшов до ліжка. Батько лежав дуже блідий, тільки щоки полум’яніли червоними плямами. Очі були закриті, а руки гарячково стискали край простирадла. Мати нерухомо стояла над ним, сльози котилися по її щоках. Страшні думи краяли їй серце. Вона відчувала, що чоловік помирає, і жалість до нього змішувалася із жахом перед самотністю. Як вона одна зможе прогодувати двох синів, адже вони ще зовсім маленькі!..

Стогін хворого перервав думки. Жінка схилилася над чоловіком. Він раптом розкрив очі, але сказати нічого не міг і лише поглядом благав про щось. Вона зрозуміла і покликала тихенько:

— Петрику, збуди Єлисея! Підійдіть до батька!

Хлопчики тихенько наблизилися до ліжка і стали перед батьком навколішки. Він поклав руку на голівку маленького, потім на Петрикову, бліді губи беззвучно ворушилися…

— Що, тату? — спитав малий, але ніхто йому не відповів, і, відчуваючи жахливість того, що відбувається, він заплакав вголос. Тоді й Петрик, не витримавши, заридав. Мати кинулася до них і, пригорнувши до себе Єлисея, вивела дітей з хати.

— Піди, Петрику, до тітки, — сказала вона крізь сльози. — Я вас покличу…

Петрик погано пам’ятав, як ховали батька, як збиралися у хаті на поминки. Кілька днів він був неначе кам’яний, і мати почала хвилюватися, щоб малий серйозно не захворів. Але минув якийсь час — і хлопець поступово отямився. Тепер він часто ходив у поле, в ліс або на ставок, довго сидів там мовчки, вдивляючись удалину. Повернувшись додому, допомагав матері господарювати, доглядав брата, але зовсім покинув хлоп’ячі забавки і не бігав на вулицю.

— Петрику, як ти думаєш, — одного разу ввечері звернулася до нього мати, — чи не слід нам перебратися до Києва? Там я скоріше знайду роботу і легше буде прогодувати вас, а ви, може, і освіту якусь здобудете.

Петрик обізвався не відразу. Він уявив собі, що но буде біля нього лісу, ставу, поля, їхньої рідної хати. Місто здавалося чужим і ворожим.

— Не знаю, мамо, — відказав він.

— Все-таки поїдемо до Києва, — остаточно вирішила мати.

Коли всі справи було завершено, речі зібрано, востаннє сіли вони на призьбу і якийсь час сиділи мовчки. А потім, вклонившись на прощання хаті своїй, селу та людям, що вийшли провести їх, пішли по дорозі назустріч невідомому життю…

Минуло три роки. Мати працювала куховаркою. Хлопчики зростали. Петрик вже й грамоту знав. Десь навчився, а потім матері почав читати.

— Здібний він у вас, — казали люди, — треба вчити…

Це мати й сама знала. Але важко було влаштувати хлопчика на безкоштовне навчання. Та вона не відступала: ходила та доводила, що чесно служив покійник-дячок в селі Неменка Київської губернії, що помер він, а діти — двоє малолітніх хлопчиків — сиротами лишились, а вона, вдова, не може навчати старшого сина за гроші. Щоб прохання скласти, мати писаря наймала.

Вона так втомилася від цього ходіння, що, здавалось, їй вже все байдуже — аби вирішилось. Нарешті їй сказали зайти за відповіддю через два дні.

— Ніщинський Петро? — вже в котре перепитали у неї.— Прийнятий до Києво-Софійського духовного парафіяльного училища на «кураторське утримання».

Не зразу зрозуміла те, що почула. Потім в думці повторила відповідь, і тільки тоді ясно стало, що все гаразд.

Тепер Петро Ніщинський — учень духовного училища. В класі багато хлопчиків, але Петра виділяють серед усіх. Вчиться він старанно, швидко засвоює все нове. Приваблює його скромність: він ніколи не вихваляється своїми успіхами. Завжди допоможе тим, хто відстає. Ходять до нього товариші у своїх справах — хто порадитися, хто просто розповісти про неприємності або радістю якою поділитися. Легко з Петром: привітно розмовляє, люб’язно зустріне, і в очах його завжди світиться інтерес і співчуття до людини. Як рік закінчиться, так Петра хвалять, оголошують його оцінки — вони відмінні з усіх предметів, а він стоїть почервонілий і не знає, куди очі сховати.

Вчитися Петру легко. Всі «премудрості» лягають на пам’ять швидко, без зусиль. Не треба навіть особливо вчити уроки — досить уважно прослухати пояснення на уроці. Серед предметів є улюблені, і до них Петро тяжіє душею.

У дні хорових занять Петро відчував особливу радість. Як передати те почуття? Життя здавалося прекрасним, і всі неприємності відходили, забувалися… Дзвінкий, сильний голос і бездоганний слух допомогли йому здобути славу гарного співака. Любов до хорового співу зробила Петра учасником різних хорів, і протягом кількох років навчання він співав у семінарському, академічному та митрополичому хорах.