Леонтіна Бас - Розповіді про композиторів

Тим часом Ніщинського переводять спочатку до Києво-Подільського духовного училища на повне казенне утримання, а потім — у Київську духовну семінарію. І всюди, де б він не вчився, він відмінно встигає з усіх дисциплін. У семінарії Петро багато уваги приділяє «світським» наукам. Його вабить математика, словесність, а особливо — історія та мови, стародавні та сучасні. Не забуває він і про музику: спочатку старанно вивчає нотну грамоту, а потім більш глибоко знайомиться з теоретичними основами музики. Звучання хору приваблювало його вже не тільки своєю красою: Петро шукає знайомі співзвуччя, стежить за сполученням звуків і за рухом окремих голосів. Вечорами він збирає навколо себе товаришів, і вони співають. Спочатку — семінарські пісні, а потім — «домашні», тобто рідні, селянські.

…Подальша доля Ніщинського складалася незвичайно: його було призначено в церковний хор при російському посольстві в Афінах.

Столиця Греції вразила Петра. Він гуляв вулицями Афін і не міг намилуватися їхньою красою. Отут він згадав семінарські уроки грецької мови, але відразу відчув, що його знання досить обмежені, що треба терміново їх поповнювати.

Петро Ніщинський не гає часу. Він вступає до афінського університету і вчиться одночасно на двох факультетах — філологічному та богословському. Нелегко було і вчитися, і працювати в хорі, та бажання здобути справжню освіту допомогло синові неменського дяка не тільки успішно закінчити університет, а й захистити дисертацію на ступінь магістра наук.

Ніщинський являв тепер особливу цінність для православної церкви, і покровитель Петра — архімандрит Антонін запропонував йому прийняти сан священика. Але ніякі обіцянки, посули і навіть погрози не змогли примусити його погодитися з цією пропозицією. Ніщинський був змушений залишити Афіни. Його дружина вона була місцева — розуміла, що Петро не міг зробити інакше. Без зайвих умовлянь вона почала збиратися в далеку Росію.,

Від’їзд Петра Ніщинського був повното несподіванкою. Всі знали, як гарно ставиться до нього архімандрит, якої високої думки він про музикальність та освіченість молодого співака. Петро ні з ким не ділився причинами від’їзду. Скромна людина, він не хотів, щоб його життя було предметом пересудів.

Молодий вчений, озброєний знаннями, життєвим досвідом й багатющими враженнями, повернувся на батьківщину. Можна було не сумніватися, що він швидко влаштується тут, що життя його буде щасливе. Та все склалося інакше. Ніщинські оселилися в Петербурзі. Петро став викладати грецьку мову й літературу в духовній семінарії. Але робота ця не задовольняла його, до того ж і платили дуже мало.

Духовне відомство, звичайно, могло б потурбуватися про долю свого викладача, та, навіть знаючи про його матеріальну скруту, ніхто нічого не зробив для покращення такого становища.

Дружина Петра важко переносила північний клімат — вологість, часті дощі, тумани — і почала хворіти. Петро, боячись за неї, вирішив залишити Петербург і вирушити кудись на південь. Лікарі радили оселитися в місці, яке за кліматом нагадує Грецію. Він вибрав Одесу.

Нелегко було знову починати все спочатку. Скромний, соромливий, Ніщинський не вмів пробивати собі дорогу в житті. У нього не було ніяких зв’язків з вищими колами, які. тримали в руках усю владу. Не було і потрібних коштів. Та незабаром Ніщинський як високоосвічена людина розпочав широку просвітительську діяльність.

Роки життя в Одесі були дуже плідними. Петро Іванович викладає в гімназіях грецьку мову і літературу, апотім і російську словесність. Учні полюбили вимогливого, але справедливого вчителя, який так цікаво, захоплююче проводив уроки. Вільне володіння мовою, блискуче знання стародавньої літератури, нарешті, живі, яскраві враження, здобуті в Афінах, — все це перетворювало «мертву» мову на один з найцікавіших предметів.

Багато сил віддавав Ніщинський літературній критиці, перекладам, віршуванню. Поступово він знайомиться з місцевими діячами культури. Петру Івановичу багато розповідали про талановитого музиканта Петра Петровича Сокальського, який тоді жив у Петербурзі й вчився у консерваторії. Ще більше почув він про Сокальського, звернувшись одного разу до газети «Одеський вісник», яку видавав брат Петра Петровича — Микола Сокальський. Стаття Ніщинського була цікавою, і з того часу Миколу Петровича і Петра Івановича зв’язали і ділові, і дружні стосунки. Сокальський багато розповідав про брата і чекав його приїзду до Одеси.