Леонтіна Бас - Розповіді про композиторів

Одною разу несподівано для Балакірєва Олександр Дмитрович запросив його стати за диригентський пульт. Треба було провести репетицію Восьмої симфонії Бетховена. Юний музикант не мав ніякого диригентського досвіду, навіть не уявляв, як тримати в руках диригентську паличку. А от знання музики, уміння відчувати й передавати її глибокий смисл вражали навіть вимогливого Улибишева.

У ці роки складається характер Балакірєва — неприязнь до фальшу й неправди, відвертість і щирість у стосунках з людьми. Водночас Мілій був надзвичайно доброзичливим, тонко відчував жарт. Його любили ровесники і поважали старші.

Сімнадцятирічним юнаком Балакірєв закінчив Александрівський інститут. У ті роки молодь дуже захоплювалася природничими й точними науками, і Мілій восени 1853 року їде до Казані й вступав вільним слухачем на математичний факультет університету. Хоч він старанно відвідує лекції й виконує всі завдання, заняття математикою не зацікавлюють його. Після закінчення першого курсу Балакірєв залишає університет і віддається музиці: виступає на музичних вечорах, відвідує концерти приїжджих знаменитих музикантів, дає уроки.

Найулюбленішим композитором Балакірєва був Михайло Іванович Глінка. Незабутнє враження на Мілія справила опера «Іван Сусанін», отже не дивно, що одним із перших його творів стала «Фантазія» на теми цієї опери. Водночас Балакірєв пише романси та камерно-інструментальні ансамблі.

У 1855 році до Росії на гастролі приїхав відомий польський піаніст і педагог Антон Контський. Він дав концерти не лише в столиці, а й у Казані та Нижньому Новгороді. Мілій Олексійович взяв у Коптського кілька уроків, а невдовзі й сам виступив з концертом, який дістав високу оцінку в газеті «Северная пчела». У Балакірєва остаточно визріває думка про переїзд до Петербурга. Друг і покровитель Мілія Улибишев їде разом з ним, взявши на себе дорожні витрати і влаштування його в Петербурзі.

З цього часу Балакірєв розпочинає свою самостійну діяльність. 22 грудня 1855 року він бере участь у концерті, що відбувся в залі Кронштадтського комерційного зібрання, виконавши створене ним «Соло для фортепіано».

Так складалося життя Мілія Балакірєва до знаменної зустрічі з Глінкою, що стала однією з найвизначніших подій у біографії молодого композитора. Від того незабутнього грудневого вечора розпочалася їхня дружба, якій не могла завадити навіть велика різниця у віці. Щира прихильність талановитого юнака була для Глін-ки тим життєдайним джерелом, якого йому так бракувало останнім часом. Щоразу, коли Мілій з'являвся у квартирі Глінки в Ертелевому провулку, Михайло Іванович просив його зіграти «Фантазію на темп із «Івана Сусаніна», а потім сам сідав за фортепіано. Починалися розмови про музику — надзвичайно цікаві и корисні для Балакірєва. Він дедалі більше проймався духом глінкинської музики, її красою і винятковою виразністю. Кожен новий твір викликав бажання творчо заглибитися в музику, зробити її широковідомою.

Одного разу — це було вже на початку 1850 року — па музичному вечорі у Глінки Балакірєв почув його «Іспанські увертюри» — «Ніч у Мадріді» та «Арагонську хоту». Оркестрові партитури прозвучали у виконанні на фортепіано у вісім рук. Музика зачарувала Мілія яскравістю, свіжістю й надзвичайною барвистістю мелодій, соковитістю гармонії, послідовністю розвитку. У нього з’явилася цікава думка створити перекладення для фортепіано у дві руки, і невдовзі Глінка з інтересом переглядав нотний рукопис. Композитор лишився задоволений — двадцятирічний провінціальнии музикант чудово володів технікою перекладення: він майже повністю зберіг особливості оркестрового звучання.

Глінка відчував, як глибоко розуміє Балакірєв його творчі задуми, і ще більше зближувався з ним. Ось вони сидять поруч — досвідчений композитор і його молодий друг, сповнений сили й рішучості. Михайло Іванович, уважно переглядаючи кожну сторінку, повільно гортає партитуру балакірєвського октету — п’єси для восьми інструментів. Інколи зупиняється на окремих місцях, щоб порадити, як краще розподілити голоси між інструментами. А потім Михайло Іванович грає щось своє, нове, — не закінчений твір, а лише окремі епізоди, які, може, увійдуть до його майбутньої симфонії. Глінку дуже хвилює образ Тараса Бульби — захисника народного. Він вважає, що своєю самовідданістю й мужністю Тарас Бульба близький Івану Сусаніну. Михайло Іванович замислює створити програмну симфонію, яка грунтуватиметься на чудовій повісті Гоголя.