Array Колектив авторів - Антологія української готичної прози. Том 2

Влас не відмовляв нікому. Скупчено, уважно вислухував людські жалі, пробував місця, де болить, міряв гарячку, дещо розпитував та йшов до своєї комірчини, куди нікого не впускав, і приносив звідтам відповідні ліки. Бувало, правда, рідко, що Власові ліки не помогали, однак не було випадків, щоб хтось від них помер.

А то знов було таке диво. Був один дідич, що мав у своєму фільварку багато щурів, переважно в стайні, і то так багато, що виїдали ввесь овес коням, а як котрий кінь хотів відігнатись, то кусали його за це неймовірно. І яких тільки засобів дідич не вживав – нічого не помагало. Селяни порадили звернутися до Власа. І що б ви не думали? Обійшов Влас всі щурячі місця, в деякі кори чогось понасипав, щось пошептав, звернувшись до сходу сонця, сплюнув на всі чотири сторони, тричі перехрестився та й каже: «Не журіться, ланочку, щурів більше не буде». І дійсно, через ніч всі щурі зникли мов замело. Пастухи присягалися, що бачили на власні очі, як щурі помандрували вночі з фільварку до сусіднього лісу. Навіть казали, що найбільший щур ішов попереду та показував усім дорогу, а ззаду кількох великих підштовхувало слабших, щоб скорше йшли.

А короста на конях? Від його ліків зникала на четвертий день! Він навіть сухоти лікував, якщо не були задавнені.

Ви думаєте напевно, що Влас брав гроші за своє лікування? Ні-і-і, борони Боже! Та де ж би він там за це брав! «Це Божа рослина, то й заплата належиться Богові», казав Влас і велів віддавати гроші на церкву. Грошей йому не бракувало: був такий великий завіз, що мусів ще два жорна поставити і вже молов на чотири. Це була свята людина, Царство йому Небесне! (Онищиха при цих словах встала й побожно тричі перехрестилася.)

А Галина тимчасом виросла, вилюдніла і стала першою красунею на цілу околицю. Вся в батька вдалася: і з лиця, і з постави, і з характеру. Її мамка була жінка спокійна, побожна, несварлива і добра господиня, тільки щось на неї навинуло: стала скупа і то чим далі, то все скупіша. Цю свою ваду, не дивлячись на дбайливу опіку Власа, встигла таки частинно прищепити Галині, бо коли приходили люди до Власа по ліки, Галина почала за намовою мамки брати від них гроші і складати собі на посаг. Люди давали з великою охотою, мовляв, без грошей ліки нічого не поможуть. Це все робилося потайки від Власа. Отож то від цього все й почалося, бо Бог з неба все бачить! (Онищиха побожно підвела очі на образи, що так рясно висіли на покуті.)

В тому часі переїхав до Козлятина на парохію новий дяк, «Госми», як його всі прозивали. Це був маленький сухенький дідок з рідкою борідкою і великим червоним носом, на котрому сиділа ґуля завбільшки горіха. Дяк був вдовець і мав двох синів: старшого Данила – п’яницю та розбишаку, і меншого Дмитра – спокійного, чемного і гарного хлопця.

З Галиною Дмитро познайомився у Власовому млині, куди часто приносив жито молоти. Дяк своїх коней не мав, бо майже всі гроші пускав на чарчину та чортове зілля (тютюн), і бідний Дмитро мусів носити жито в таку далечінь на своїх плечах.

Молоді заприязнилися. Тепла приязнь згодом непомітно перейшла в палке кохання.

Дмитро подобався старому Власові. Не раз старий мріяв про подібного зятя, тому й ставився до нього дуже добре, і завжди старався змолоти йому жито в першу чергу, з чого, очевидно, Дмитро не дуже був вдоволений, бо це тільки скорочувало йому час перебування в млині поблизу Галини. До речі, Галина часто допомагала батькові в млині, особливо коли приходив Дмитро, хоч Влас її до цього й не змушував.

Хоч Влас і був прихильний до Дмитра і, може, навіть потайки мріяв мати його за зятя, та, одначе, ніяк не міг змінити свого ставлення до дяка: він його не любив за пристрасть до горілки, як, зрештою, не любили дяка й Козлятинці, але це вже з другої причини: за його службу в церкві.

Діло було таке. Коли дяк читав на вечірні «Часи», треба було перед «Іже на всякоє врем’я» виголосити «Господи помилуй» сорок разів. Дяк виголошував нечітко і «Господи помилуй» у нього звучало як «Госми». Його навіть за це прозвали «Носатий Госми». Виголошення сорока «Госми» відбувалося завжди врочисто. Коли наближався цей момент, дяк витягав з шафи чотири книги і клав їх на аналої. Тоді вже всі люди знали, що зараз почнеться сорок «Госми» і тому готувалися рахувати ці «Госми» разом з дяком. Потім дяк старанно відкашлював, витирав брудною хустиною свого червоного носа з ґулею і виставляв вперед свої кістляві руки. Наступала врочиста хвилина. В церкві була така тиша, що можна було муху почути. Навіть діти причаювалися, бо знали, що за найменше виявлення себе в цей момент словом чи ділом діставали в нагороду доброго ляпаса по певній частині тіла. Дяк, заломлюючи по черзі кожний палець на обох руках, починав виголошувати «Госми». Відчисливши десять, дяк ховав одну книгу до шафи і починав рахувати другий десяток. В цей час ціла церква, як загіпнотизована, маневрувала руками. Пальці ходуном ходили; то заломлювалися, то випростовувались, а сотні губ шепотіли рахунок. Вся процедура в дивнім напруженні відбувалася до часу, поки четверта книга не зникала з аналою до шафи. Найголовнішою атракцією був четвертий десяток. Завше в цім місці мусів «нечистий» поплутати. За пристрасть дяка до горілки, як мене завіряла Онищиха. Річ у тому, що завжди в середині четвертого десятку дяк закашлювався, витирав носа брудною хустиною і… губив рахунок: останній десяток закінчувався переважно числом дев’ять. Воно б ще нічого, коли б люди в той час не загадували. А то, бувало, загадає котрась бабуня: нарахує дяк сорок «Госми» – корова приведе телицю, нарахує тридцять дев’ять – буде бичок. Або вагітна ворожить: чи сина Бог дасть, чи доньку? Загадували і на врожай, і на мед, і на невістку, і на зятя, і на всякі інші потреби. А дівчата – то все на суджених.