Array Колектив авторів - Антологія української готичної прози. Том 2

Ми пішли до млина. Така сама запущеність, як і в хаті. На горищі, на полудневій стороні за четвертою кроквою від сходу під собійкою видніла полова. Вона була збита в тверду купу й покрита мохом та цвіллю. Коли я простягнув руку до цієї купи – з-під собійки вилетіла перелякана сова і сіла під дахом на бантині. Полова була трохи тепла. Я розгорнув її і намацав якусь коробку. З великим зусиллям, зламавши при цьому якусь дощину, я витягнув коробку на денне світло.

Це була дерев’яна, майстерно вирізьблена касетка, яка замикалася. На диво, ключ стремів у замку. Ми відкрили касетку. Посередині лежала, тепер уже безвартісна, пачка паперових російських рублів. Вона була обв’язана жовтою шовковою стяжкою. Збоку на дні лежала маленька коробка від сірників. Там були золоті «п’ятьорки». Ми перерахували. Було 360 рублів паперовими грішми та 40 рублів золотом.

Ми переглянулися. Я подивився уважно на Петра. Петро мотнув потакуючи головою, і я передав касетку з грішми священикові. О. Микола перехрестився, та й каже:

– Влас і Галина переказували на церкву тільки гроші. Завдяки ж вам, – тут він звернувся до мене, – ми маємо можливість виконати їх останню волю. Нехай ця касетка залишиться для вас на спогад.

Я зиркнув на Петра.

– Авжеж, що так, – підтвердив Петро і також чомусь перехрестився.

Від такого подарунку годі було відмовлятись, і касетка перейшла на мою власність.

На цьому оглядини Очерету були закінчені.

Минуло чотири роки. Про свою пригоду в Очереті я давно забув та й часу не мав на спогади. Одного вечора, коли вернувся з праці в школі, застав у себе на столі лист. Андрій запрошував на хрестини. Хвиля споминів про Очерет та трагічну долю його власників, особливо Галини, сколихнула мою душу. В той вечір я зненавидів війну.

Чудовий запашний місяць травень, особливо на Україні, з його прекрасними квітами, ніжною зеленню та співами соловейка п’янив мене. Я з великою насолодою їхав до Андрія на хрестини. Цілу дорогу я мріяв, і на душі було так солодко-тужно…

Вже й Очерет минули, а я все ще мріяв про гарне життя, і мені здавалося, що ще трохи – і світ зміниться і людські серця запалають безмежною любов’ю…

Дуже радісно зустрів мене Андрій. Чорноока Катруся знов обдарувала його двома гарненькими, як янголятами, дівчатками. Також близнюками. Андрій дуже тішився, і лисина його ще більше сяяла.

Був на хрестинах і о. Микола. Дуже зрадів, що мене бачить. О. Микола оповів, що Очерету вже й не пізнати. Тепер там господарює молодший син Петра і млин так само гарно працює, як це було за Власа. В Очереті вже більше не лякає.

1910 р., Тернопільщина – осінь 1944 р., Польща.

Справжнє прізвище – Святослав Мотала. Закінчив українську гімназію в Тернополі.

Учасник 2-го Великого Збору ОУН у Кракові, член референтури пропаганди Крайового Проводу ОУН, брав участь у підпільній боротьбі проти німців. У вересні 1939 р. перед приходом совєтів утік до Кракова.

З 1936 р. часто друкувався у журналах «Назустріч», «Дорога», «Малі друзі», «Рідна Земля», «Ілюстровані Вісті». Використовував також псевдоніми «Свем», «Єрем», ініціяли С. М. та ін. Видав у Кракові збірку поезій «Чужа весна» (1941) та збірку оповідань «Червона коршма» (1942). Написав поеми «Слово про смерть», «Слово про невідомого стрільця»; вірш «Ну, і що ж, що прийдеться умерти» став популярною піснею бійців УПА.

С. Моталу насильно мобілізували до Червоної армії, і він загинув у боях з німцями поблизу Кракова.

Сидів біля ліжка на низенькому ослінчику. Жадібно, з розпукою вдивлявся у винищене, схороване обличчя своєї Мрі… Запалі лиця з розквітлими рум’янцями цегляних відтінків, потягнені тонісінькою шкірою, крізь яку на скронях проглядали сині жилки, вражали чимось несамовитим. Заплющені очі тремтіли деколи під стемнілими повіками. Хоч на цих кілька хвилин покинув її той жахливий кашель… Вона спала…

Марко сидів непорушно. Не хотів будити її своїм зором, дивився у вікно… Була провесна… Рання провесна, повна неспокійного вітру, що бурлить кров і душу… Вітер заплітався в голі галузки старих яблунь і стукав ними в шибки…

Пригадалися чомусь слова Мрі: «Весна приносить нове життя або й смерть».

– Нове життя, нове життя, – одноманітно шепотів до себе.

Мрі заворушилася. Неспокійно зиркнув на неї… Спалені гарячкою уста шепотіли щось у сні. Дивився довго-довго… Срібними каскадами розкинулось її біляве волосся довкола голови… Спливало тихо, поважно з білосніжного чола на подушки… Воно одно було незмінно молоде, таке, як давніше, минулими провеснами…