Array Колектив авторів - Антологія української готичної прози. Том 2

Нарешті й ми рушили. Дудоніла замерзла земля під ударами закованих черевиків тисячі людей, важко дзвеніли колеса бойового обозу. І так ми минули село. Перед мостом якась зупинка, стоїмо… Нараз кличуть мене до сотенного команданта. Голошусь у нього, а він каже мені:

– Наш рахунковий ще дуже недосвідчений чоловік. Боюсь, чи не забув він чого там у канцелярії, а сам я не мав часу перевірити. Піди та перевір! Здоженеш нас на двірці. Ми виїдемо аж коло полудня.

Який же я був вдячний йому за цей приказ! Як я летів скоро до касарні! Правда, сотенний не помилився. На вікні нашої давньої канцелярії стояла одна течка з рахунками. Я чимскоріше вхопив її та побіг до шинку.

Анна не знала ще нічого про наш відхід, бачила, що ми маширували, але гадала, що то тільки вправи. Застукавши до дверей, я почув нерішучий голос:

– Увійдіть!

Вона дуже здивувалась, побачивши мене в повнім бойовім виряді. Була ще в ранньому халаті і капцях на босих ногах, але не звертала на це уваги, тільки любо всміхнулась і простягла, як звичайно, мені обі руки.

– Анно, – я промовив з жалем, – ми відходимо. Я заскочив на хвилину попрощатися з вами. Тому даруйте, що так зрана і не в пору прийшов.

– Ви завше в пору, не потребуєте оправдуватись. Але чи справді відходите? Скільки ще маєте часу?

– Чверть години.

– Так хоч на ту хвилинку розгостіться. Може, вже не так скоро побачимось…

Я скинув шолом і шапку, відложив кріс. Тоді взяв її за руки та, дивлячись в очі, спитав:

– Чи вірите, що хоч не скоро, а все ж побачимось? Чи я зможу шукати зустрічі з вами?

– Очевидно, що вірю! – сказала спокійно та ніжно. – Ви ж любите мене, Андрійку (перший раз назвала мене по імені), і ви знаєте, що я…

– Що ви?

– І я вас люблю…

Перший поцілунок злучив наші уста та перервав дальшу розмову…

Чи ви знаєте, що таке перший поцілунок з коханою дівчиною тоді, як обоє молоді, ще дуже молоді! Тоді, як серед зими весна в їх серцях! Скільки в ньому ніжности! Скільки якогось надземного, величного чуття! Ех-ех! Та що про це говорити! Пощо згадувати?…

На прощання я повісив на її шиї срібний медалик, що його дістав від сестри, йдучи на війну. Хай він, мовляв, замість мене тулиться до твого серця. В мене на пальці заяснів її перстень.

Ми обіцяли писати одне одному якнайчастіше. Ще один поцілунок, ще одне дружнє стиснення рук… і я пішов здоганяти свою сотню.

Що вам ще оповісти про це?… Ми писали до себе часто. Її листи були для мене єдиною потіхою серед воєнних трудів.

Нашу дивізію перенесли небавком до Румунії, потім на італійський фронт. Переїжджаючи туди, я чув якийсь дивний неспокій. На мої два останні листи я не мав від Анни ніякої відповіді. Що могло статись? Я знав, був того певний, що вона була мені вірна. Але чому не пише?… Відповідь на це питання я дістав уже на італійському фронті. Писала одна з жидівочок-шинкарок, що в них мешкала Анна.

Два п’яні підстаршини посварились у шинку та почали стріляти. Одна куля перебила двері, що напроти них сиділа Анна, і влучила їй у живіт. Не було рятунку. Третього дня Анна вмерла. Перед смертю наказувала, щоб не посміли зняти з неї медалика, з яким не розлучалася, та щоб повідомили мене про її смерть.

Ось така була моя перша зустріч з дівчиною на війні. Тепер кілька слів про другу зустріч.

Десята італійська офензива над Ізонцом була на нашому відтинку дуже кривава. Був це вже не ряд боїв, а радше безупинна різня, ятки з людським м’ясом. Людина почувалась там серед експльозій гранат і мін такою маленькою, такою бідною, що заєць, оточений і цькований псами міг би бути добрим його образом.

В таких випадках має людина, очевидно, одну тільки думку, як зберегти єдину любов: любов життя. Серед того затиралися в пам’яті образи всіх дорогих осіб, наче їх ніколи на світі не було. Всі думки були зосереджені в тому напрямі, щоб знайти кращий сховок, щоб серед такої різанини не дати себе забити, не впасти.

Я забув чи радше не думав тоді про Анну…

Коли скінчилась офензива, наша сотня змаліла до одинадцяти. Поповнивши її новаками, перекинули до резерви корпусу, а незабаром ми станули обозом у лісі в Італії, розложили шатра та спочивали.

Був чудовий ранок у перших днях серпня. Від позицій на Монте Санто, Сан Ґабрієлє та Водіче нісся гомін сильної канонади.

– Починається одинадцята офензива, – каже хорунжий Фіяла.

– Еге ж! – відповів хтось. – Це вже другий день б’ють барабанним вогнем. Десь нині ввечір буде вже піхота пробувати йти в наступ.