Array Колектив авторів - Антологія української готичної прози. Том 2

Той присмерк впивається в гнідий, старовинний дуб, що ним облямовано й стіни, й підлогу, частинно – навіть стелю, що з нього пороблено неповороткі, різьбляні меблі. І лиш в кутку, перед образом Мадонни Монсератської, – світляна пляма: то блимає велика, невгасима лямпада.

– О!.. Мадонно! Мати Божа!.. Навіщо ж ти повернула мені здоровля, коли мене занурено до цього похмурого світу? Хіба ж не ліпше було мені вмерти під сяючим поглядом мого Синього Шейха, коли вже була на те воля Аллахов?!

Стара, суха черниця сидить проти мене у високому дубовому фотелі. І які ж неподібні її рухи, її слова до ніжної ласки моєї Зораїди…

Черниця оповідає мені про віру Христову, про радощі зречення, про насолоду покори й аскетизму. Страшні річі: радість смутку!.. Говорить про кари пекельні, що зазнають їх всі «невірні» на тім світі. Себто ті невірні, що я звикла вважати їх правовірними!..

Я – вся у споминах, вся – в згадках. Згадую, мрію про те рідне, миле, своє, про те, що лише тут я збагнула – збагнула як втратила, – всю його близькість для себе. Тихі сльози краплинками стікають мені на зложені в колінах руки. Вони гріють мене, змивають з душі її невимовний сум…

– Дякуй, дякуй вічно Всемогутньому, котрий м’ягчить твоє серце – повчає черниця. – Плач, плач за гріхами минулого, й милостива Мадонна подарує тобі вільні і невільні прогрішення. Вона вчула молитву твою, котру несвідомо висловлювала ти, говорючи бранцям нашим нещасливим, що страждали в садах і по льохах твого жорстокого батька. Бо ж, кажучи їм: «Valgame Dios», ти промовляла: «Боже, поможи мені», «мені», а не «вам». Ти щаслива. Як стародавній Лазар воскрес для нового життя, ожила ти для кращого прийдешнього. Справедливий можновладець наш, як святий Юрій, вирвав тебе з пазурів цмока [31]гріха…

І знову, і знову говорить, мов з книги читає, з товстої, великої книги, якій нема кінця.

Та не чує тих слів «невірна Сарацинка». Тільки часом помислить: «і як же багато говорять вони всі про волю, визволення, щастя, про світло, говорять їй, яку самі ж тримають у неволі, в пітьмі, в найтяжчому горі, розлучену зо всім милим серцю. І мимоволі пливе їй згадка про кордубських невільниць у її «жорстокого» батька, в тоненьких срібних і золотих ланцюжках – символах недолі, бранок, що жили, як хотіли, як було їм до вподоби…

Один по одному минають безбарвні дні, просяклі зморою ночі. Всі такі одноманітні, як зернятка ружанцю, [32]що навчають мене його відмовляти.

Старий господар замку, побачивши, що сусіди не мають сили з ним воювати, подавсь по нові геройські вчинки аж у Святу Землю. Молодий Раміро – при королівському дворі дуже він високого роду, тож мусить навчитись двірських, королівських звичаїв. А в замку – лише самі жінки. Побожна володарка – донна Ізабеля, її донька – Елєонора та друга – «нова», «з волі Божої» донька Неджма, нині вже донна Марія-Стелля – я…

Вечір. Грубі воскові свічі освітлюють дубові стіни, хитають візерунки на різьбляних сволоках великої салі, де збирається замкове жіноцтво. Поважна донна Ізабеля гаптує щирим золотом розкішні церковні ризи. Чорноока білолиця Елеонора тче полотно тонке, як павутина, на вівтарний убрус. А Неджма-Марія мережає перлами по шовковому серпанку намітку на статую Мадонни. І часто до перел, котрі нашиває вона, додає ще й перлину іншу – прозору сльозу. На важких лавах, довкола замкових пань, сидять службові жінки та дівчата. Багато їх, і всі вони при ділі: тчуть килими, прядуть пряжу, сучать та мотають вовну. Це все подарунок на кляштор, з якого «навчати невірну» приїздила навіть сама абатиса.

Точиться тиха розмова: у пань – своя, у службових – своя. Говорять про те, про інше: про дрібні події вчорашнього дня, про пригоди мисливців, що вернулися з гонів, пригадують минуле й порівнюють з сучасним. А потім конечне поміж службовим жіноцтвом починається шепотіння. Неджма вже знає, що то – мова про неї. Не йде їм з голови, не можуть ніяк вони збагнути, чого заманулося їхньому панові прийняти за дочку невірну Сарацинку, коли ж для бравого Раміра був такий великий вибір по всіх Еспаніях. І принцеса пішла б за нього, а може б, не встояла й горда донна Бянка… І дехто не втерпить та й додасть голосніше:

– Ні, й не кажіть: чарівниця! Одно слово – чарівниця, мов пекельним огнем ошмалена…

Й не відводячи очей, чує Неджма-Марія, як повзають по ній чи то злісні, чи то злякані погляди.

Донна Ізабеля дає знак. Розмова вривається, а господиня рівним, тихим голосом починає промовляти літанію Пресвятій Діві.