Array Колектив авторів - Антологія української готичної прози. Том 2

– Єдина може бути надія на чудодійну Монсератську Мадонну.

Отже, лишалось одне: повезти хвору до великої християнської святині «Ум-Маріам», котру невірні звали «Ля Моренета», а Маври – найчастіше – «Сомра Маріам» – тобто «Темна Марія», бо ж її святий образ був темний. Чимало було й поміж Маврами, що ходили до неї на прощу, чимало було й таких, що на собі зазнали милости й ласки Монсератської святині, позбулися тяжких слабувань і досі жили здорові й щасливі. Отже – одна й остання надія…

Важко було пристати на цю раду гордому толєдському володареві. Гірш за смерть було посилати дари й прохання до володаря християнського, в землі якого було Монсерато. Але ж ще гірш за власну смерть була йому неминуча смерть єдиної доньки. І зважився він, переміг пиху, подолав образу й послав з великим почотом свої подарунки. А за недовгий час повернули посли й привезли назад всі дорогі толєдські дари. Не прийняв їх володар Монсератський. Але ж і не відмовив у проханню, бо прислав у відповідь такого листа: «Я не воюю з жінками та хворими прочанами. Хай приходить хто-будь і відкіль-будь. Але ж і милости Найсвятішої Мадонни не продаю я за скарби та подарунки. Нехай хвора іде вільно й без обави просити у Мадонни більшого дива, ніж зцілення її немічного тіла. Нехай вимолить вона, щоб Мати Божа послала в твоє жорстоке серце трохи справедливости та милосердя до полонених християн…

І цю, нову образу перемогла батьківська любов. Вирядив він доньку, а з нею і всіх ще живих бранців, що гнили по хурдигах.

Монсератський пан чесно дотримав свого слова; не зайняв він Неджми, не зачепив її великого почоту…

А тим часом не повернулася князівна толєдська додому.

Сусідній з Монсератським володар, отой самий «шейх», що викупився з полону толєдського, той, що жаліла його так Неджма, перейняв дівчину на поворотнім шляху. А на лист Монсератського пана відповів гордовито, що він нікому й ніколи не давав жадних обіцянок, а також не уповажнив инших давати за себе слово. Якщо ж комусь така його відповідь не до вподоби, – той може, шукаючи дальших вияснень, поговорити з його мечем. Подібного ж листа привезли й толєдському князеві ті лицарі, що проводжали Неджму, бо ж нікого з почоту не затримав володар християнський, а лишив у себе тільки саму дівчину, не побоявшись двох війн заразом.

Не був цей чин пімстою за муки зажиті. Затримав Неджму старий лицар, бо вважав, що робить тим вчинок побожний: вириває безневинну душу з невільництва Магометового, чим віддячує їй за добре серце, що мало б загинути навіки у вірі бусурменській. І тепер заприсягнув він урочисто на святій євангелії, що не тільки відверне від неї пекло вічне, але ж в подяку за минуле, прийме її за рівну, прокаже їй найвищу честь, яку тільки може: оженить її зі своїм сином-одинаком, преславним лицарем Раміром. Це ж все найбільше, що міг він зробити, бо Раміро був лицар гідний, і ні один з володарів християнських, в якій би Еспанії не князював, не відмовив би віддати за нього свою доньку.

Так і лишилась я – «Невірна Сарацинка Неджма» – в суворому, могутньому замку свого «визволителя». Та дивом було, що я не тільки не вмерла, а з кожним новим днем почало мені прибувати сили й здоровля. А це було тільки наочним доказом, що зроблено вчинок святий, Мадонні угодний.

– Коли ж невірна заслужила ласки Мадонни Монсератської, то тим більше бажає Мадонна, щоб і люде виявили до неї своє милосердя, а Вона врятує нас від напасти сусідів лихих, – говорив володар християнський.

І всі довкола щиро погоджувались й дивувались його розумові, бо ж таки видко було кожному, що правда на його стороні…

І ось – я в суворому замку.

В такому неподібному до всього, що досі бачили мої очі.

З-за тяжких віконних ґрат довкола – безкраї, темні ліси, мов чорно-зелене море. Смутним співом шепотять смутні та сумні столітні смереки й модрини. Ох, які ж вони неподібні до лапатих пальм, пустотливих тамарисків, заквітчаних олеандрів!.. І стіни замку сірі, холодні, вогкі. Може, від сліз, що виплакано в них за століття?… І люде надто поважні, надто стримані, тихі, в нерушимій поважній рівновазі…

…Сиджу у великій світлиці під темним склепінням. Без мінливих водограїв, без перламутрового мережива, без жартівливої музики протканих золотими проміннями звуків веселої природи мого рідного Толєдо… Тут передо мною – вузькі, гостроверхі вікна з ріжнобарвними шибами пропускають соняшне світло лиш нерівним присмерком, що перетворюється в господі на півтінь.