Array Колектив авторів - Антологія української готичної прози. Том 2

Яка дисгармонія! Який разючий дисонанс між природою й людьми у ній!.. Але ж я дотепер не бачила цих людей, і вони не подібні на мені знайомих. – За що їх катують? – подумала чи може сказала вголос. І чую відповідь:

– Світла зоре! Це ж нові бранці твого татуся. Невірні. Вони себе звуть «християнськими лицарями». Он поміж ними й їхній найстарший шейх. Багато їх було, і бились вони завзято. Та не встояли проти славутного шейха Ель-Азрака, якому нема рівного поміж нашими вояками. От вони биті – й несуть свою долю!

Оглядаюсь: біля мене вже немає Джина, натомість стара жінка, вся загорнена в білий завій тонкого мусліну, її зів’яле, зморщене обличчя, – як злежалий інжир.

Та це ж моя хова [30]– Зораїда. Тобто ми звемо її – «Зораїда», бо ж тяжко нам вимовляти її чудернацьке й немельодійне нашому вуху наймення «Гореслава». Вона також невільниця, бранка з далекої, дуже далекої країни. Привезено її ще замолоду з міста, котре стоїть на великій ріці. Дорого було за неї заплачено й було чимало клопоту, поки її здобули. Але ж моя неня, як ще була живою, конче хотіла для мене хови зі «Скитів», бо ці люди визначались хоча й запальною, але лагідною вдачею, бистрим розумом, вигадливістю й особливим умінням виховувати дітей. Мати моя пам’ятала, що славнозвісну володарку Єгипту, Клєопатру, так само, як потім візантійського цезаря Юліяна, виховали Скити-невільники, привезені з берегів Бористена. От чому зі мною Зораїда. І я радію тепер, побачивши її біля себе, бо ми любимо одна одну, як рідні. Але в цей момент її слова про невільників, що плазують в садку, під вікном моєї вежі, дратують мене, і я кидаю їй уривчасто:

– Ти могла б мати до них більше співчуття, хиба забула, хто ти сама?

Зораїда втуплює в землю очі й притискує руки до серця.

– Я була дівчиною й не мала зброї в руках, як мене зайнято, світла королівно! А вони – мужі й лицарі. Коли вони не вміли полягти в бою… – тихо говорить вона. Але ж я перериваю її мову:

– Принеси мені для них їжі, ліків, одягу…

Ось ми вдвох із Зораїдою, закутані в однакові завої, з повними руками обережно йдемо темними коридорами. Нечутна наша хода, лише ніжно дзеленчать мої довгі, аж до плечей, кульчики. Вони з тонкої золотої павутини-філіґрані, обсипані перловою росою, але я зриваю їх, щоб не видавали звуків. Ось ми вже між нещасними бранцями. На їхніх блідих, білих обличчях горять нужденні очі. Поранені руки тягнуться до нас зі всіх кутків. Бранці щось говорять мені, та я не розумію їхніх слів. Я знаю тільки один їхній вираз і повторяю кожному з них: Valgame Dios!

Відчуваю, що на чужині, в неволі, нема солодчого ліку, як ласкаве слово у рідній мові.

Але найбільше жаль їхнього «шейха». Йому, вже старому, закутому орлу, – моя найбільша увага. І я бачу його вдячний погляд, яким він милує мене, мов рідну доньку… Може, й у нього десь там така ж донька, як я!..

І часто-часто далі відбуваються ці наші потаємні відвідини. Але ж потім я вже ніде не бачу більше тих бранців.

– Де вони, Зораїдо?

Тиха відповідь:

– Їх відпущено, королівно! – і вона втуплює в землю очі.

Я не питаю більше, бо знаю: даремно й питати…

Чи минули дні, чи роки – не знаю…

Мені радісно до сліз. Я бачу рухливу метушню у всім дворі й у палаці. Чую співи, музики, сміх, гармидер. Хова з лукавою посмішкою провадить мене до заґратованої галєрії над мармуровим внутрішнім двором, де збираються в часі особливих урочистостей.

На різьбляних колюмнах – навкруги всього двору – широкі балькони. На них серед м’яких килимів, вишиваних подушок, під кущами квітів, поставлено силу маленьких, слоновиною й сріблом інкрустованих столиків. За столами повно гостей. Ось, посередині й сам мій тато – великий шейх і славний володар Толєда. Він в білому дорогому тюрбані, заквітчанім білою трояндою. Яка розкішна сьогодні на ньому одежа! Але ж і обличчя небуденне, не таке поважне, майже суворе, як щодня, а веселе й грає видимою радістю.

Попліч тата – молодий шейх. Гарний, як день ясний, з очима темними, як ніч; але ж блискучими, як зорі. Увесь він – у синьому вбранні, рясно оздобленому сапфірами. Вони при кожному русі грають ріжними відблисками синіх вогників.

– Хто він? Хто?

– Не вгадала? Ель-Азрак – «Синій Лицар», – шепоче у вухо Зораїда. – Тільки ж що ті казкові сафіри? Не барву, що вибрав він собі, а його лев’ячу хоробрість треба було б зазначити в найменні. Не Ель-Азрак, але ж Аслан годилося б його звати.

А й справді, він як арслан – молодий лев!..