Стефан Цвейг - Зоряні миті людства. Новели (збірник)

1890 року Толстой починає писати драматичну автобіографію, згодом опубліковану й поставлену в театрі як фрагмент його спадщини під назвою «І світло сяє в пітьмі». Ця незакінчена драма (про це свідчить уже перша сцена) – не що інше, як найінтимніше зображення його домашньої трагедії, вочевидь написане як самовиправдання задуманої спроби втечі й водночас як виправдання його дружини, отже, це твір із цілковитою моральною рівновагою, написаний серед крайньої душевної розірваності.

Себе самого Толстой цілком прозоро зобразив у постаті Миколи Івановича Саринцева, і тільки щось найменше в цій трагедії можна було б сприймати як вигадане. Лев Толстой, безперечно, написав її тільки на те, щоб наперед уявити собі й зобразити необхідне вирішення свого життя. Проте ані в творі, ані в житті, ані тоді, 1890 року, ані через десять років, 1900 року, Толстой не міг знайти мужності та форми і для своєї постановки, і для закінчення п’єси. Саме через цей брак волі п’єса лишилася фрагментом і закінчується цілковитою безпорадністю героя, що лише благально піднімає руки до Бога, щоб той допоміг йому і поклав край його душевній роздвоєності.

Останню, не написану дію п’єси Толстой не дописав навіть згодом, але важливіше те, що він пережив її. Наприкінці жовтня 1910 року ваганням, які тривали чверть сторіччя, нарешті настав край, відбулася криза визволення: Толстой утік після страхітливо драматичної сварки і втік саме вчасно, щоб його спіткала чудова й зразкова смерть, яка надала його життєвій долі довершеності й святості.

Ніщо не видається мені природнішим, ніж додати пережитий кінець трагедії до вже написаного фрагмента. Саме це і тільки це я й спробував тут зробити з якомога більшою історичною точністю і повагою до фактів та документів. Я знаю, що я вільний від марних сподівань, мовляв, я сам закінчу зізнання Толстого, і то не гірше, ніж він, бо я не закінчую твір, а тільки хочу служити йому. Тому те, що я пробую тут робити, слід сприймати не як закінчення, а як самостійний епілог до незакінченого твору і невирішеного конфлікту, призначений тільки на те, щоб дати тій незакінченій трагедії останній урочистий акорд. Саме в цьому й полягає сенс цього епілогу і моїх шанобливих зусиль. Якщо цю мою спробу, може, ставитимуть на сцені, слід наголошувати, що даний епілог відбувається в часі на шістнадцять років пізніше, ніж дія п’єси «І світло сяє в пітьмі», і це має бути безумовно очевидним зовні в появі Льва Толстого. Тут за взірець можуть правити гарні фотографії останніх років життя Толстого, надто ті, де він у монастирі Шамардіно коло своєї сестри, а також фотографії на смертному одрі. Слід подати й зображення його робочого кабінету в усій його страхітливій простоті відповідно до історичної правди. В суто сценічному аспекті я б хотів, щоб цей епілог (де Толстого названо його ім’ям і він уже не ховається за постаттю свого двійника Саринцева) подавали після трохи довшої перерви після четвертої дії фрагмента «І світло сяє в пітьмі». Самостійна інсценізація цього епілогу не відповідає моїм намірам.

Лев Миколайович Толстой(на вісімдесят третьому році життя).

Софія Андріївна Толстая, його дружина.

Олександра Львівна(Саша), його донька.

Секретар

Душан Петрович, домашній лікар і товариш Толстого.

Іван Іванович Озолін, станційний наглядач зі станції Астапово.

Кирило Григорович, поліцмейстер з Астапово.

Перший студент.

Другий студент.

Троє подорожніх.

Перші дві сцени відбуваються в останні дні жовтня 1910 року в робочому кабінеті в Ясній Поляні, остання – 31 жовтня 1910 року в залі чекання станції Астапово.

Кінець жовтня 1910 року, Ясна Поляна.

Робочий кабінет Толстого, простий і без прикрас, точнісінько такий, як на відомому фото.

Секретар заводить двох студентів. Вони, за російським звичаєм, одягнені в застебнуті аж до шиї чорні тужурки, обидва молоді, з виразними обличчями. Рухаються абсолютно впевнено, радше зухвало, ніж сором’язливо.

СЕКРЕТАР. Поки що присядьте, Лев Толстой не змусить вас довго чекати. Я б хотів лише попросити вас зважати на його вік. Лев Толстой так полюбляє дискусії, що забуває про свою втому.