Стефан Цвейг - Зоряні миті людства. Новели (збірник)

Щоб сталося диво або щось дивовижне, першим підготовчим етапом є віра одного індивіда в те диво. Наївна мужність невченої людини спромагається саме там, де вагаються вчені, дати перший поштовх, і, як і здебільшого, навіть тут звичайна випадковість посприяла реалізації грандіозного задуму. Один англійський інженер на ймення Ґісборн, що 1854 року хотів прокласти кабель із Нью-Йорка до найбільш східної точки Америки – Ньюфаундленду, щоб повідомлення про кораблі можна було приймати на кілька днів раніше, був змушений зупинити роботи посередині, бо його фінансові засоби вичерпалися. Отже, він їде до Нью-Йорка, щоб знайти там фінансистів. Там завдяки чистій випадковості, яка є матір’ю багатьох славетних досягнень, він натрапляє на молодого Сайруса Веста Філда, що походив із родини пастора і в ділових операціях не раз так швидко досягав успіху, що ще в молоді літа, нагромадивши статки, зміг повернутись до приватного життя. Саме цього незаклопотаного чоловіка, що видається надто молодим і енергійним для тривалої бездіяльності, й намагається прихилити Ґісборн до прокладання кабелю від Нью-Йорка до Ньюфандленду. Але Сайрус Вест Філд – на щастя, хотілося б сказати! – не технік і не фахівець. Він нічого не тямить в електриці, ніколи не бачив кабелю. Але пасторському синові властива палка довірливість, американцеві притаманна завзята відвага. Якщо інженер за фахом Ґісборн дивиться тільки на безпосередню мету – зв’язок між Нью-Йорком і Ньюфандлендом, сповнений натхнення молодик дивиться далі. Чом би потім одразу не пов’язати підводним кабелем Ньюфаундленд з Ірландією? З енергією, сповненою рішучості подолати всі перешкоди, – цей чоловік у ті роки вже тридцять один раз перетинав океан туди і назад між двома континентами, – Сайрус Філд одразу береться до роботи, твердо вирішивши від тієї миті присвятити цьому завданню все, що він мав у собі й навколо себе. Завдяки тому, що вже відбулося таке вирішальне запалення, думка набуває в реальності вибухової сили. Нова дивотворча електрична сила поєдналася зі ще одним найсильнішим динамічним елементом життя – людською волею. Людина знайшла своє життєве завдання, а завдання знайшло потрібну людину.

Сайрус Філд із неймовірною енергією береться до роботи. Налагоджує зв’язки з усіма фахівцями, насідає на уряд, щоб отримати концесію, провадить в обох частинах світу кампанію для збору потрібних коштів, і ударна сила, що йде від цього цілком невідомого чоловіка, така велика, його внутрішні переконання такі палкі, а віра в електрику як у нову дивовижну силу така могутня, що початковий капітал триста п’ятдесят тисяч фунтів стерлінгів він зібрав в Англії за кілька днів. Вистачило в Ліверпулі, Манчестері та Лондоні скликати найбагатших купців для заснування « Telegraph Construction and Maintenance Company » – компанії з будівництва та експлуатації телеграфу, щоб потекли гроші. Серед тих, хто підписався, можна побачити навіть імена Теккерея і леді Байрон, що без ніяких побічних ділових міркувань, а тільки з морального ентузіазму прагнули посприяти справі; ніщо так не унаочнює оптимізму з приводу всього технічного і машинного, який надихав за доби Стівенсона, Брунеля та інших видатних англійських інженерів, як те, що вистачило єдиного заклику для збору такої величезної суми для реалізації цілком фантастичного заходу à fonds perdu , без надії на повернення коштів.

Адже на початку цього проекту єдиним, що можна було більш-менш точно обрахувати, була приблизна вартість прокладання кабелю. Для власне технічної реалізації проекту не було ніякого прикладу. В таких масштабах у XIX сторіччі ще ніхто не планував і не продумував. Бо ж як можна порівняти оце перекидання кабелю через увесь океан із дрібним прокладанням через протоку між Дувром і Кале? Там було досить із відкритої палуби колісного пароплава розмотати тридцять або сорок миль кабелю, і він спокійно входив у воду, наче якірний ланцюг із брашпиля. Під час прокладання кабелю в Ла-Манші можна було спокійно дочекатися надто тихого дня, була точно відома глибина морського дна, постійно був видний той або той берег, а отже, можна було уникнути будь-якої небезпечної випадковості: зв’язати обидва береги можна було протягом єдиного дня. Натомість під час перетину океану, який передбачав принаймні три тижні неперервного плавання, в сто разів важчу котушку з у сто разів довшим кабелем не можна було ставити на палубі на поталу всім примхам негоди. Крім того, жоден корабель не був досить великим, щоб помістити у своєму трюмі той гігантський кокон із заліза, міді та гутаперчі, жоден не був досить могутнім, щоб витримати такий тягар. Були потрібні принаймні два кораблі, а ці головні кораблі потребували супроводу, додаткових кораблів, щоб можна було точно дотримуватися найкоротшого шляху і надати допомогу в разі якогось прикрого випадку. Щоправда, англійський уряд виділив для цієї мети «Агамемнон», один зі своїх найбільших військових кораблів, що як флагман воював під Севастополем, а американський уряд – «Ніаґару», фрегат із водомісткістю п’ять тисяч тонн (тоді величезний об’єм). Але обидва кораблі треба було спершу перебудувати, щоб кожен міг умістити половину безкінечного кабелю, кінці якого мали з’єднати. Звісно, головною проблемою був сам кабель. До тієї гігантської пуповини, що мала зв’язати обидва континенти, ставили страхітливі вимоги. Адже кабель, з одного боку, мав бути міцним і нерозривним, наче сталева линва, а водночас – еластичним, щоб його можна було легко укладати. Він мав витримувати будь-який тиск, будь-яке навантаження, а водночас розмотуватись рівненько, наче шовковий шнурок. Він мав бути масивним, але не грубим, наче й товстим, а водночас точнісінько таким, щоб можна було передати на дві тисячі миль найменше електричне коливання. Найменша тріщинка, найнепомітніша нерівність могли порушити передачу сигналів на цьому чотирнадцятиденному шляху.